Клайв Стейплз Льюїс - Подорож Досвітнього мандрівника

— Так, а он іще один з’являється, — мовив Едмунд.

- І ближче до нас, — зауважив Юстас.

— Оце так! — вигукнув Каспіян. — Ця штукенція рухається у наш бік.

- І рухається набагато швидше, ніж ми, пане, — сказав Дриніян. — Воно буде тут уже за хвилину.

Вони стежили, тамуючи подих, — адже не так уже й приємно, коли тебе переслідує хтось невідомий, на суходолі чи на морі. Але те, чим виявився цей переслідувач, було набагато гірше, ніж будь-хто міг очікувати. Несподівано, на відстані крикетного удару від борту, з води виринула потворна голова. Зелено-червона, з пурпуровими плямами — якщо не враховувати місць, де попричіплялись молюски, — формою вона була схожа на кінську, тільки без вух. З велетенськими очима, створеними для того, щоб дивитись крізь темні океанські глибини, з подвійним рядом гострих риб’ячих зубів у роззявленій пащі. Те, на чому стриміла голова, мандрівники спершу прийняли за шию, однак істота дедалі більше виринала з води, і стало зрозуміло: то не шия, то її тіло, а створіння, що з’явилося перед ними, — це Морський Змій, якого легковажно мріє зустріти так багато шукачів пригод. Вигини гіганського хвоста, що здіймалися над поверхнею води, було видно здалеку. А голова стирчала вище верхівки щогли.

Усі схопилися за зброю, однак нічого вдіяти не могли, монстр був недосяжний.

— Стріляйте! Стріляйте! — закричав головний лучник — і кілька чоловіків скорилися, проте стріли відскочили від шкури Морського Змія, наче вона була залізною. А тоді — і та мить була жахливою — усі завмерли, роздивляючись його очі й рот та мізкуючи, куди ж ударить чудовисько.

Та чудовисько не вдарило. Воно витягнуло голову аж до самого кошика на вершечку щогли. Однак його шия і далі видовжувалась, аж доки голова не доторкнулась правого фальшборту, а тоді почала опускатися вниз, але не на залюднену палубу, а у воду, тож корабель опинився під аркою з тіла змії. Ця арка одразу ж почала стрімко зменшуватись: Морський Змій тепер справді майже торкався правого борту «Досвітнього мандрівника».

Юстас, який дуже старався поводитися добре (поки дощ та шахи не вибили його з колії), несподівано здійснив перший у житті сміливий вчинок. Він мав при собі меча, позиченого Каспіяном. Щойно змієве тіло опинилось достатньо близько до правого борту, він стрибнув на фальшборт і щосили заходився рубати. Звісно, хлопець нічого не досягнув, хіба що розламав другий найкращий меч Каспіяна на друзки, проте як на початківця це був чудовий вчинок.

Всі інші також були готові долучитися, коли це раптом почувся голос Ріпічипа:

— Не бийтеся! Штовхайте!

Це було настільки незвично для Мишака — просити всіх не битись, що попри напружений момент, усі погляди зосередилися на ньому. Тоді малюк вистрибнув на фальшборт і вперся всім своїм пухнастим тільцем у велетенську лускату і слизьку спину, а тоді почав щосили штовхати — і багато хто зрозумів його задум: люди кинулися до обох бортів корабля, щоб робити те саме. А коли за кілька секунд голова Морського Змія виринула знову, цього разу ліворуч по борту, повернута потилицею — ось тоді все стало зрозуміло.

Монстр скрутився навколо «Досвітнього мандрівника» петлею і почав туго її затягувати. Щойно петля затягнеться як слід — хрусь! — і там, де був корабель, плаватимуть уламки, тож змієві залишиться повиловлювати їх один по одному. Єдиний шанс — штовхати петлю, аж поки вона не зіслизне з корми. Або (те саме, тільки в інший спосіб) — виштовхати корабель з петлі.

Звісно, самотужки Рипічіп мав такі ж шанси зробити це, як зрушити собор, і він мало не прикінчив себе, докладаючи всіх зусиль, поки його не відсторонили. Невдовзі геть усі з корабля, крім Люсі та мишака (котрий лежав непритомний) стояли двома рядами вздовж фальшбортів, кожен наступний щосили штовхав грудьми попереднього, тож вага усієї ланки переходила на тих, що були скраю. Кілька страшних секунд (що спливали ніби години) здавалось, ніби нічого не відбувається. Тріщали суглоби, котився піт, замість дихання чулося гарчання та гучне сапання. А тоді всі відчули, що корабель рухається, — і побачили, як зміїна петля поволі віддаляється від мачти. Та водночас петля вужчала. Небезпека була зовсім поруч. Чи зможуть вони перетягнути її через корму, чи вона вже надто вузька? Звісно. Вони одного розміру. Петля лежить на поручнях корми. Десяток чоловіків вистрибнули туди. Так було набагато краще. Тіло Морського Змія лежало тепер так низько, що люди змогли вишикуватися вздовж корми рядком і штовхати. Надія дужчала, аж раптом усі згадали про різьблену фігуру на кормі «Досвітнього мандрівника», драконячий хвіст. Перетягнути хвіст чудовиська через неї неможливо.

— Сокиру! — хрипким голосом закричав Каспіян. — І штовхайте далі.

Люсі, яка стояла на головній палубі і дивилася на корму, почула його. Вона знала, де що лежить, тож притьмом кинулася вниз, вхопила сокиру і злетіла нагору до ляди, котра вела на корму. На самому вершечку драбини Люсі почула гучний тріск, наче падало дерево, — корабель захитався і стрімко рушив уперед. А сталося це тому, що в цю мить різьблена фігурка на кормі відламалась (або тому, що Морського Змія штовхали особливо сильно, або через те, що він по-дурному вирішив тугіше затягнути аркан) — і корабель знову був вільний.

Усі були надто виснаженими, щоб побачити те, що бачила Люсі. Кількома ярдами позаду петля Морського Змія різко зменшилась і зникла у фонтані води. Люсі завжди повторювала (хоча тієї миті вона була настільки збудженою, що то могла спрацювати її уява), наче бачила на морді істоти вираз ідіотського вдоволення. Безсумнівно, то була неймовірно тупа тварина: замість того, щоб погнатися за кораблем, вона повернула голову і почала нюхати своє власне тіло, наче намагалася знайти там уламки «Досвітнього мандрівника». А «Мандрівник» був уже далеко, мчав уперед, гнаний свіжим вітерцем, члени його команди сиділи та лежали на палубі, тяжко дихаючи та стогнучи. Та невдовзі вони вже могли розмовляти про пригоду — і навіть сміятися з неї. А коли принесли трохи рому, всі збадьорилися ще дужче, всі вихваляли відвагу Юстаса (хоча вона користі не принесла) та Рипічипа.

Наступних три дні було видно лише море та небо. Четвертого дня вітер змінився на північний і море занепокоїлось. Пообіді почало збиратись на бурю. Проте тоді ж ліворуч за бортом забовваніла земля.

— З вашого дозволу, пане, — сказав Дриніян, — ми спробуємо знайти прихисток поблизу цієї землі — зайдемо на веслах і перечекаємо у бухті, доки буря не вщухне.

Каспіян погодився, але тривале веслування аж до вечора, крізь негоду, не наблизило їх до