Володимир Броніславович Бєлінський - Москва ординська. Книга 1

Володимирський князь Юрій Всеволодович утік із бойовища: «…прискакавши (у Володимир.—В.Б.) на четвертому коні, а трьох загнав; прискакав він у самій сорочці, без сідла» [90, с. 146].

Навіть штани загубив! Ще раніше з бойовища втік Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського): «Ярослав також прибіг сам у Переславль на п’ятому коні, а чотирьох загнав» [90, с. 146].

Такі «великі полководці» землі московської, які нібито протистояли ханові Батию в 1237—1238 роках. В. де Рубрук свідчив 1253 року, що один із цих «государів» пішов у війську хана Батия на захід, будучи на посаді командира чи то сотні, чи тисячі.

То чим же прикметна для нас Ліпицька битва 1216 року? Про що вона свідчить?

По-перше, на місці знаменитої битви 1216 року був насипаний ритуальний круглий мерянський курган, у якому похований мерянин-язичник. Тобто і в 1216 році у війську Ростовсько-Суздальської землі серед знаті було багато мерян-язичників, окрім рядових воїнів і жителів землі. Тому й зберігалися мерянські (фінські) ритуальні звичаї.

Археолог О. С. Уваров писав:

«Тому необхідно простежити, до якого часу тривав звичай насипки курганів; тут ми маємо докази, що обряд, власне, язичницький, незважаючи на введення християнства, довго ще зберігався між Мерянами. Таким чином, ми бачимо на полі Ліпицької битви 1216 року курган, насипаний над одним лише трупом… Крім того, наші хронографи XVI і XVII століть містять (не одну розповідь.—В.Б.), у яких ще точніше з’ясовується значення високих могильних курганів: “И со многим плачем ту от невегласов погребен бысть (Волхв) окаянный великою тризною и могилу ссыпаше над ним вельми високу, яко же обычай есть поганым”» [4, с. 73].

I в першій половині XIII століття меряни-язичники становили основу населення Ростовсько-Суздальської землі. А граф О. С. Уваров навіть засвідчив, спираючись на хронографи, що подібне мало місце в Московії XVI—XVII століть.

Не розповідатимемо про всі круглі мерянські кургани, які залишилися по Ліпицькій битві 1216 року, тому що й у них були «знайдені кістяки, які лежать безладно». Християнських курганів серед них не виявлено.

По-друге, Ліпицька битва 1216 року засвідчила винятково низький рівень розвитку Ростовсько-Суздальської землі, народу і князівства. Можна уявити собі рівень військового мистецтва мерян і їхніх «государів», якщо 3—4-тисячна дружина Мстислава Удатного вщент розгромила 12—15-тисячну, по суті, юрбу, втративши всього шість воїнів, а знищивши 9233 вояків — представників фінського етносу.

Тут може йтися про розумовий розвиток населення, засоби військової техніки (мечі, кольчуги, бойові сокири, шоломи, щити й т. д.) кожної зі сторін, військову тактику і стратегію і, нарешті, про звичайну психологічну стійкість. Згідно з літописом, це навіть не битва, а звичайне знищення великого скупчення людей.

По-третє. Укотре переконуємося: у першій половині XIII століття, до приходу війська хана Батия, у країні Моксель домінував фінський етнос.

Загальна ж кількість населення (Ростовсько-Суздальське, Рязанське, Муромське та інші князівства) становила біля 200 тисяч, тому що коли князь Юрій, утікши з бойовища, прискакав до Володимира і попросив жителів захистити місто, то почув у відповідь:

«Князю Юрію! З ким нам боронитися? Брати наші побиті, а інші в полоні, а інші прибігли без зброї, з ким нам стати?..

У Володимирі залишався люд не ратний: попи, ченці, жінки та діти…» [90, с. 146].

І так було по всій Ростовсько-Суздальській землі в 1216 році.

Фінський етнос до приходу війська хана Батия становив підґрунтя, на якому утворилася Московія.

З 1238 року татари і фінські племена отримали єдину батьківщину. Територію Московії почали масово заселяти представники татар (тюркські племена).

8

Тмутараканська земля

Вивчаючи добатийовий період московитів, не можемо не згадати про літописну Тмутаракань.

Перші видатні російські історики, такі як:

Андрій Іванович Лизлов (? —1696),

Василь Микитович Татіщев (1686—1750),

Михайло Васильович Ломоносов (1711—1765),

Герард Фрідріх Міллер (1705-1783), визначали Тмутаракань як Рязанську землю (Рязанське князівство).

Саме слово «тмутаракань» слугувало для київських русичів ознакою далекої відсталої землі. І якщо за літописами до Тмутараканської землі навіть ходили деякі князі династії Рюриковичей, то ніколи та земля не визначалася як земля, що належала до Русі. Тмутаракань існувала як окрема далека земля.

Цікаво зазначити, що земля, яка лежала за Тмутараканню, величалась «Залесской, или Залешанской», тобто яка знаходиться чи то за лісом, чи взагалі чорт-зна-де. І дорога в X—XIII століттях до «Залешанской» землі лежала через Тмутаракань. Не відкриваємо «нову Америку», лише посилаємося на російські історичні джерела, насамперед на «общерусские летописные своды».

Відкриємо праці перших російських істориків і відчуємо весь комізм і трагізм російської так званої історичної науки. Вони все зуміли переіначити, та з Тмутараканню — опізнились.

Праця А. І. Лизлова «Скифская история» була написана у 1692 році, тож про «Таманську Тмутаракань», звичайно, нічого розповісти не могла.

Відомий науковець М. І. Новіков, який без дозволу Катерини II у 1776 і 1787 роках видав цю книгу, підредагувати її теж не міг, бо так званий «Тмутараканський камінь» «знайшли» за наказом Катерини II тільки у 1792 році. А наказ про перенесення імені Тмутаракань на Таманський півострів з’явився тільки наприкінці 1794 року, після «з’ясування» цього питання у праці О. І. Мусіна-Пушкіна «Историческое исследование о местоположении древнего Российскаго Тмутараканскаго княжения» (СПб., 1794).

Зазначимо, що праці М. В. Ломоносова, В. М. Татіщева та Г. Ф. Міллера дуже часто переплітались, бо професор Г. Ф. Міллер редагував «Историю российскую» В. М. Татіщева, а з Ломоносовим особисто ворогував. Чого тільки варта їхня суперечка щодо «імені та походження народу російського», що точилась у 50-ті роки XVIII століття.

Але стосовно Тмутаракані всі дотримувались однієї думки:

Тмутаракань — це Велике Рязанське князівство та його земля.

Скільки б не викривалась та не спростовувалась російська історична облуда, осягнути її у повному обсязі неможливо. Тому не ставитимемо перед собою такого завдання. Звернемо увагу тільки на те, що лежить на видноколі.

Отож, вигадки російських державних мужів та істориків про Тмутаракань (Тмуторокань).

В «Истории Российской» В. М. Татіщева, що охоплює період до 1462 року, яка видавалась у 1768—1784 роках з особистого дозволу імператриці Катерини II і редагувалась (окрім останнього тому) російським академіком Г. Ф. Міллером, абсолютно чітко визначалось: «Тмутаракань… ныне Рязанская провинция» [72, т. 1, с. 249].

Цілком свідомо В. М. Татіщев, Г. Ф. Міллер і сама Катерина II, як і всі інші на той час, дотримувались цієї незаперечної істини. Тобто ще на початку XVIII століття істина про Рязань-Тмутаракань не спростовувалась. Ніяких суперечностей про термін та поняття Рязань-Тмутаракань серед істориків і державців Московії не було.

Однак треба пам’ятати, що саме на 70—80-ті роки XVIII століття припадає посилена експансія молодої Московської імперії на Південь (Кавказ і Україну). У