Ірен Віталіївна Роздобудько - Перейти темряву

— Я, звісно, не можу на цьому наполягати, — каже вона, — та квартира — твоя власність… Ти ж колись одружишся…

Міккі знає, що вона лукавить, що їй так само нестерпна думка про розлуку. Око-Льоля виховала його для себе… За ці роки вона була в тій квартирі всього кілька разів. Міккі знає, що їй тяжко там дихати.

Але сьогодні він зробить генеральне прибирання, накриє стіл. А за вечерею вони поговорять про розмін — він вже підшукав кілька непоганих варіантів. Це — також подарунок.

* * *

…Вечір і ніч. Чудова, дивовижна Льоля…

Міккі здається, що щоразу він убиває її і щоразу вона відроджується — ще краща.

Льоля — безсмертна.

Льоля — спокійна, навіть трохи байдужа під ранок.

Це збуджує. І йому знову кортить убивати її.

Льоля ніколи не заплющує очей, не видає жодного звуку, як це показують у кіно. Міккі ненавидить дешеве кіно, — воно таке далеке від життя! А його життя — це ось ці нічні години, коли він так довго й солодко вбиває Око-Льолю і ніколи не вб’є. Під ранок йому важко прокинутись. Льоля варить каву, намащує хліб маслом…

— Чому ми не пішли додому? — чує він крізь уранішній сон її роздратований голос. — Тут така пилюга… Треба прибрати, якщо сюди ходитимуть покупці…

Міккі вдає, що спить, чує, як вона порається у ванній, торохкотить відром. Набирає воду. шукає ганчірку.

На якусь мить усе стихає. Міккі здогадується чому…

Він розплющує очі. Бачить над собою її постать. Льоля тримає в руках жмут ганчір’я, яке витягла з-під ванної — напівзотлілі майки, кольорові клапті, уже мало схожі на одяг, іржаві від вологи шкарпетки, огидні рвані колготки…

Вона мовчить. Вона безтямно перебирає в руках ці лахи…

Міккі з посмішкою дивиться на неї. Йому весело. Нарешті вона зрозуміє, що він не іграшка!

У її очах він бачить непідробний жах. Огидний оберемок летить йому в обличчя.

— Що це? — видихає Льоля. — Хлопчику мій, що це таке???

…Потім Льоля з усієї сили лупцює його по щоках.

Вона вже не байдужа.

Вона жива.

Міккі всією шкірою відчуває, як тремтить кожна клітинка її тіла.

Нарешті! Міккі новим, не знайомим для неї жестом, вибиває з пачки цигарку… А потім плаче, як тоді і… саме на цьому місці, де колись йому так кортіло доїсти морозиво.

— Нічого, — згодом гаряче шепоче Льоля, обхопивши його так само, як тоді. — Ми щось придумаємо… Нічого, красунчику…

Міккі з задоволенням бачить, як вона заплющує очі, відчуває її тремтіння… Нарешті! Він любить, коли її очі заплющені і ніщо не заважає йому.

Він відкидає цигарку.

— Не дивись на мене… — шепоче він, знаючи, що тепер не треба «робити обличчя», що тепер воно таке, яким має бути, — жорстоке, по-справжньому чоловіче.

І він не хоче, аби Льоля випадково побачила його таким і злякалася…

* * *

— Ці люди, як ти вважаєш, «мого кола». Але ти сама зрозумієш, наскільки помиляєшся, — говорив Дмитро Марті, поки вони їхали в авто до ресторану. — Не розумію, чому вони тебе так цікавлять. Але твоє бажання — закон. Цю вечірку я мужньо відсиджу на твою честь. Упевнений, що ти теж нудьгуватимеш…

— Ти не розумієш, — дівчина взяла його за руку й притислася до плеча, із задоволенням вдихаючи запах його парфумів. — Я хочу знати про тебе якнайбільше! Не ображайся, що напросилася на цю вечерю. Мені здається, ти сам не знаєш, який ти вразливий. Тебе так легко образити, обдурити… Від самої думки про це мене охоплює жах. Я хочу знати, хто тебе оточує, щоб бути спокійною, або…

— Або що? — лагідно посміхнувся він.

— Або я їх усіх повбиваю! — гаряче сказала Марта.

Він стис її долоню, і вона відчула в цьому жесті вдячність.

…У ресторані за накритим столиком на них уже чекали двоє.

Поглянувши на них, Марта подумки саркастично посміхнулася: звісно! Білі сорочки, модні краватки, бездоганно зав’язані під комірцями, піджаки, мов на манекенах. «Люди в чорному»!

Прямуючи залою під прицілом багатьох поглядів, Марта почувалася герцогинею, ніби візит до найдорожчого в місті закладу французької кухні був для неї не першим.

На ній була нова сукня — подарунок коханого — та сама, із магазину. Сукня мала глибоке декольте до середини спини. Ще пару тижнів тому вона б ніколи не наважилась одягти таке! А тепер їй було приємно відчувати в собі ці незбагненні та, як їй здавалося, незворотні зміни.

— Відбулася реінкарнація! Ти схожа на мадам Рекам’є, - прошепотів Дмитро, кинувши на неї погляд перед входом до зали. Зараз із таким же захопленням дивилися на неї чоловіки, що сиділи за столиком.

«Оце і є ті «гаманці», — згадала Марта визначення, яке почула від Дмитра. — Дивляться, немов покупці на ринку. Але я б не хотіла здатися їм річчю. Не дочекаються!»

Марта невимушено простягла руку спочатку одному, потім другому — і знову так, ніби робила цей жест щодня. Привіталася, назвала себе, витримала поцілунки на своїй руці, сіла навпроти й майже одразу відчула, що Дмитро таки мав рацію: вона нудьгуватиме. Присутні з діловитим сопінням утупилися в меню, зроблене у вигляді старовинного сувою. Це тривало хвилин десять. Офіціант покірно стояв над їхніми головами. У замовленнях чоловіків Марта відчула неабиякий снобізм. Чого тільки вартував равлик у панцирі на купі солі!

Марта подумки вжахнулася, і їй закортіло зробити щось таке, що змусило б їх скинути з себе маски.

Офіціант розлив вино.

Один із приятелів, здається, той, що назвався Олександром, підняв свій келих:

— Ось майже чотирнадцять років існує наша компанія. Десять років, як до нас долучився пан Дмитро, і з цього часу наша робота перетворилася на мистецтво! Пропоную випити за успіх та, звичайно ж, за тих, хто прикрашає й робить можливою нашу працю! — Він уважно поглянув на Марту й вигукнув: — За мистецтво бути жінкою! І, зокрема, за присутню тут чарівну пані…

Другий чоловік — він назвався Микитою — захихотів і підніс свій келих до Мартиного, а вона відчула, як тепла рука Дмитра заспокійливо торкнулася її коліна.

— У мене є зустрічна пропозиція, — несподівано сказала вона. — Давайте вип’ємо за здійснення наших потаємних бажань!

— Ну, це майже одне й те саме! — розсміявся Микита. — Потаємні бажання чоловіків завжди пов’язані з жінками! Я приймаю вашу пропозицію! За потаємні бажання!

Задзеленчали бокали, і знову настала пауза.

Марту несподівано охопив сором — навіщо вона напросилася на цю зустріч? Так, Дмитро надто делікатний і не міг їй відмовити, але на майбутнє треба попередити