Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

надавав Аарфі чудову можливість тремтіти від страху там, де жадав би тремтіти він сам. Та Аарфі натомість волів краще стовбичити поміж першим та другим пілотами, вигідно поклавши свої пухкі руки на спинки їхніх крісел, і, не випускаючи з рота люльки, вести з Макпростаком та другим пілотом веселі теревені про всяку всячину. Щоправда, обом пілотам було зовсім ніколи розглядати всякі кумедні дурнички, що їх показував у небі Аарфі. Вся увага Макпростака була спрямована на виконання команди Йоссар’яна, який то переводив корабель на бойовий курс, то примушував рвучко звертати від хижих вогняних стовпів, — його різкі, верескливі, часом непристойні викрики дуже скидались на сповнені благань та мук зойки Голодного Джо, коли того навідували нічні кошмари. І серед усього цього неугавного хаосу Аарфі, за звичкою задумливо пихкаючи люлькою, споглядав війну, що лютувала за шибками кабіни, з незворушною цікавістю — так, немовби то була далека й дрібна неприємність, яка його особисто зовсім не стосується. Аарфі свято беріг вірність своєму студентському братству, любив верховодити на зборах колишніх однокашників — одне слово, був надто безмозкий, щоб розуміти, що то таке страх. Йоссар’ян був не такий безмозкий, він боявся і, якщо, потрапивши під обстріл, не облишав свій пост і не кидався до лазу, мов наполоханий щур, то лиш тому, що не наважився б довірити комусь іншому керівництво протизенітними маневрами при відході від цілі.

У всьому світі не було людини, яку Йоссар’ян міг би удостоїти такої честі — передоручив би їй цю найвідповідальнішу справу, бо не було в усьому світі більшого боягуза, ніж він сам. Жодний льотчик авіаполку не міг зрівнятися з ним у здійсненні протизенітного маневру, а чому — він і сам до ладу не знав.

А втім, цього й навчитися було неможливо, бо тут не існувало ніякої встановленої методи. Страх — ось що лежало в основі рятунку, і не було ще випадку, щоб Йоссар’янові його забракло. В ньому одному сиділо більше страху, ніж в Весслі та Голодному Джо разом узятих, більше навіть, ніж у Данбарі, який покірно змирився з думкою, що все одно колись доведеться помирати. Йоссар’ян же з цією думкою змирятися не хотів і шалено, руками й ногами хапався за життя. Щоразу після того, як вони скидали бомби, він починав горлати Макпростакові: «Давай, давай, давай, сволото, давай!», — і люто ненавидів при цьому Макпростака, немов то Макпростак завинив, що вони опинилися в такому місці, де чужинці щомиті можуть обернути їх у порох. Скільки разів вони літали, Йоссар’ян ніколи не допускав, щоб хтось інший подав голос через мікрофон, крім хіба що того страшного польоту, коли вони потрапили в пекло над Авіньйоном і Жлобс, ошалівши, почав плаксиво благати рятунку.

— Поможіть, поможіть йому, поможіть, — схлипував Жлобс. — Поможіть йому, поможіть, поможіть…

— Кому помогти? Кому помогти? — озвався тоді Йоссар’ян, устромивши штекер навушників у гніздо, з якого той щойно вискочив, бо Жлобс зненацька перехопив у Хлюпа управління і кинув машину в таке круте, оглушливе, карколомне, страхітливе піке, що Йоссар’ян безпорадно повис у кабіні, приклеївшись до стелі, аж поки Хлюп не взяв назад управління на себе й не вирівняв літака, повернувши його всередину гримучого, сліпучого, разючого фейєрверка, з якого вони були щасливо вибралися хвилину тому. «О боже, боже, боже», — беззвучно твердив Йоссар’ян, притиснутий тім’ям до стелі кабіни, неспроможний ворухнути ні рукою, ні ногою.

— Бомбардирові, бомбардиру! — зойкнув Жлобс, зачувши Йоссар’янів голос. — Він не відповідає, він не відповідає! Поможіть бомбардирові! Він не відповідає, він не відповідає! Поможіть бомбардиру, поможіть бомбардиру!

— Я бомбардир! — загорлав у відповідь Йоссар’ян. — Я бомбардир! У мене все гаразд, у мене все гаразд.

— То поможіть же йому, поможіть, поможіть! — благав Жлобс. — Поможіть, поможіть, поможіть…

А в хвості літака конав Снігген.

6. Голодний Джо

Голодний Джо зробив уже всі п’ятдесят бойових вильотів, та легше йому не стало. Спакувавши свої манатки, він знову чекав на відправку додому. Ночами на Голодного Джо нападали кошмари, і його жахні, пронизливі, оглушливі зойки не давали спати всій ескадрильї — за винятком Хлюпа, п’ятнадцятирічного пілота, який прибрехав собі віку, щоб потрапити до війська, а тепер мешкав зі своїм улюбленим кошеням в одному наметі з Голодним Джо. Сон у Хлюпа був дуже чуткий, але він присягався, ніби ніколи не чув, що Голодний Джо горлав уночі. Голодному Джо було дуже зле.

— Це йому зле? — обурено огризнувся Док Дайлік. — Кажу тобі, що я вже тримав щастя у жмені. Я загрібав по п’ятдесят тисяч на рік і майже не платив податку, бо брав у пацієнтів просто з рук. А за моєю спиною стояла наймогутніша фахова асоціація у світі. І поглянь-но, що з тим усім тепер! Щойно я був налагодився відкладати на чорний день, так ось тобі маєш — вигадали якийсь фашизм і вплуталися в таку всесвітню колотнечу, що дістали навіть мене. Ні, просто сміх бере, коли чую, як такий от Голодний Джо щоночі горлає, наче його хто ріже. Мене бере сміх! Йому, бач, зле! А от мені, на його думку, добре!

Та Голодного Джо аж надто обсіли власні злигодні, щоб він переймався тим, як там воно — зле чи добре — Докові Дайліку. Взяти хоча б звуки. Від найлегшого шурхоту Голодний Джо просто скаженів: навіть удень він аж до хрипоти горлав на Аарфі за те, що той плямкає, коли смокче люльку, вичитував Вессла, бо в того шипить паяльник, лаяв Макпростака, щоб той не ляскав картами, граючи в покер чи в очко, шпетив вайлуватого Жлобса — той-бо клацає зубами, на що б не наштовхнувся. То вже був не чоловік, а ходячий моток пошарпаних нервів. Розмірений цокіт ручного годинника в тиші намету він сприймав як удари молотом по своєму оголеному мозку.

— Слухай-но, хлопче, — роздратовано кинув він Хлюпові одного пізнього вечора, — як хочеш зі мною ужитись, роби все по-моєму, ясно? Отож візьми свого годинничка, засунь його в шерстяну шкарпеточку і ховай на ніч на саме дно своєї скриньки — он у тім куточку!

Хлюп войовниче виставив уперед нижню щелепу, даючи зрозуміти, що не дасть нікому дмухати йому в кашу, а потім зробив усе так, як йому було велено.

Отже, Голодний Джо був нещасний, засмиканий миршавець із кощавим, худим обличчям, що здавалося неживим, хоча під землистою шкірою у чорних западинах навколо очей весь час здригалися й корчилися жилки — немов частинки порубаної змії. Потемніле від відчаю, немов від кіптяви та сажі, воно чимось скидалося