Всеволод Зіновійович Нестайко - Казкові пригоди Грайлика

РОЗДІЛ II

Таємничий телефонний дзвінок.

Дідусь Татай. Чарівні таблетки.

Пригоди починаються

І раптом задзвонив телефон.

— Грайлику! Візьми трубку! — гукнув з іншої кімнати Усміхайло Петрович.

Грайлик підняв трубку:

— Алло!

— Доброго дня! — почувся у трубці незнайомий хрипкий старечий голос. — Грайлик?

— Я, — розгубився Грайлик. Завжди губишся, коли хтось незнайомий звертається до тебе по імені, та ще й домашньому, неофіційному.

— Слухай мене уважно і не перебивай, — вів далі незнайомець. — Я чарівник. Звуть мене дідусь Татай. Дитиндію вашу поважаю, про ваші неприємності знаю і хочу вам допомогти. Але й ти мусиш допомогти мені. У Тридесятому Царстві, у Безодні Гарних Надій сховано золоті терези. Принесеш їх мені, і в Дитиндію знову повернеться дружба, радість і сміх. Але шлях туди не простий. Тебе чекатимуть небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди і різні випробування. Щоб ти зумів усі їх подолати, я даю тобі сім чарівних таблеток. Проковтнувши таблетку, ти зможеш здійснити одне своє бажання. Коли ти щось проситимеш особисто для себе, таблетка буде солодкою-пресолодкою, додасть тобі сили і продовжить твоє життя. Коли ж ти щось проситимеш для когось іншого, таблетка буде гіркою-гіркою, відбере в тебе сили і вкоротить тобі життя. Запам’ятай це і не легковаж. Таблетки лежать на підвіконні площадки сходів третього поверху. Дорогу до Тридесятого Царства вкаже тобі Сорока Скрекекулія. Про нашу розмову, звичайно, нікому ні слова. Хоч обманювати батьків і негарно, але цього разу дозволяю тобі сказати неправду. Скажеш татові, що тобі дзвонила Галочка, запрошувала до себе гратися. Щоб він зайве не хвилювався і це не позначилося на його дисертації. Я зупиню для тата час, і до твого повернення він нічого не запідозрить. Щасливо тобі!

У трубці клацнуло, розмова перервалася.

У Грайлика так шалено калатало серце, що аж вуха позакладало. І він не відразу почув голос тата:

— Ти що — не чуєш? З ким це ти балакав? Хто це дзвонив? Мама?

— Н-ні,— отямився нарешті Грайлик. — Це… це Галочка… Запрошувала до себе… гратися…

— То біжи швидше! — з іншої кімнати весело гукнув тато. — А то нудишся. Аж кисло дивитися.

Коли Грайлик вийшов на сходи, серце його мало не вискакувало з грудей.

Він спустився на площадку третього поверху і глянув на підвіконня.

У кутку біля рами лежав маленький поліетиленовий пакетик.

Тремтячою рукою Грайлик узяв його. На просвіт було видно сім маленьких біленьких горошинок-таблеток. Точнісінько таких, як оті гомеопатичні, що давала йому колись приймати мама. У Грайлика була алергія, лікар-гомеопат приписав йому гомеопатичні таблетки, і мама давала йому їх по шість штук тричі на день. Причому були номери — перший, другий, третій. Щоб Грайлик не комизився і не опирався (а було йому тоді ще неповних три роки), тато придумав, що ті таблетки лікар передав йому від чарівника-гнома Спиридона Спиридоновича Красношапки, і називав таблетки не гомеопатичними, а «гномеопатичними». Про ті таблетки і чарівника-гнома Спиридона Спиридоновича Красношапку тато, присипляючи Грайлика, розповідав йому колись багато кумедних пригод. Веселий був у Грайлика тато — Усміхайло Петрович.

І, згадавши тепер того гнома, Грайлик одразу заспокоївся. І обіцяні дідусем Татаєм небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди і різні випробування вже не здавалися йому такими страшними.

Грайлик сховав пакетик з таблетками у кишеню і підстрибом побіг у двір шукати Сороку Скрекекулію. У такт його підскокам під горлом лоскотно підстрибувало радісне передчуття пригод і несподіванок. Грайлик дуже любив, щоб було цікаво.

Сорока Скрекекулія сиділа на стовпчику гойдалки і нервово смикала хвостом.

Грайлик рвонувся, щоб підбігти до неї… Аж тут Сорока Скрекекулія раптом безладно змахнула крилами і впала на землю. І відразу з кущів вискочив Розбишака-Заважака з рогаткою у руці.

— Урра! Вцілив! Урра! — вигукнув він, хапаючи нерухому Скрекекулію.

Грайлик у розпачі завмер.

Він у цей час не думав ні про що. Безмежний жаль до загиблої сороки охопив його.

І тут він згадав про чарівні таблетки. Вихопив з кишені пакетик, витрусив на долоню одну таблетку, вкинув у рота і подумки вигукнув:

— Хочу, щоб Скрекекулія була врятована!

У роті зробилося гірко-прегірко. А потім враз солодко-пресолодко.

Цю ж мить з вікна четвертого поверху залунало голосне:

— Вітю-ю! Додому! І що це у тебе в руках? Ану кинь зараз же!

Розбишака-Заважака швиргонув Скрекекулію у пісочницю і побіг до під’їзду.

Грайлик кинувся до бідної сороки. Схопив її, притис до грудей. І враз відчув, що серце її б’ється. Сорока Скрекекулія розплющила одне око. Друге.

— Ох! — сказала вона. — Що це зі мною?

— Як ти себе почуваєш?

— А-а, це ти?.. Та нічого. Трошки зомліла. Контузія. Але кістки цілі, крила теж. А це дуже важливо. Бо нам же з тобою треба негайно вирушати. Я тебе якраз чекала.

— А хто тобі сказав? Хто?

— Як — «хто»? Дідусь Татай!

— А хто він такий?

— Чарівник.

— А… а ти його бачила?

— Ніколи.

— А як же тоді?..

— А мені горобець Чик Чирикчинський передав. А йому з зоопарку сова пані Пугач-Сиченко сказала. А вже їй, здається, сам дідусь Татай. Отаке — скрекеке!.. Ну гайда! У путь! Летимо!

РОЗДІЛ III

Пригода-перєшкода перша.

Страховиндія-Жаховиндія

Може, вас подивувало, що сорока сказала «Летимо!»?

То не дивуйтеся, будь ласка.

Звичайно, Грайлик не пташка, крил не має і сам по собі літати не може. Але у Дитиндії чого-чого, а засобів пересування вистача. Лозину чи віник осідлав — і ти вже на баскому коні. А онде на дитячому майданчику вкопано дерев’яний корабель— щогла з прапорцем, капітанський місток, штурвал, на кормі великими літерами написано горде ім’я — «Варяг». Ставай на місток, берися за штурвал. І от уже за бортом хлюпочуть морські хвилі, солоний вітер б’є в обличчя, і альбатроси ширяють над щоглою. А каруселя, ви думаєте, що? Тут вам і автомашини, і літаки, і навіть ракета.

Ну ракета, звичайно, ні до чого. Скрекекулія за нею не вженеться.

Сів Грайлик на літака, ввімкнув мотор, і — уже в небі безкрайньому.

Сорока Скрекекулія попереду, Грайлик на літаку за нею.

Пропливають унизу міста, села, поля, ліси, річки й озера… Аж от і море-океан. Тридесяте Царство, як відомо, за морями, за лісами. Неблизький світ.

Коли навкруги весь час море та море і нарешті з’являється берег, так і хочеться вигукнути на все горло, як це й робили завжди мореплавці:

— Земля-а!

Що Грайлик і зробив, звичайно.

Пішла Сорока Скрекекулія на посадку. І Грайлик за нею.

Приземлилися на березі.

— Ну що? Приїхали? Тридесяте Царство? — питає Грайлик, роздивляючись навкруги.

— Еге! Яке-кий швидке-кий! — скривила дзьоба Скрекекулія. — А про