Всеволод Зіновійович Нестайко - Чарівні окуляри

чарівному світі час спресований до кількох секунд. Не гайся, треба поспішати.

Послухався я Козачка Ґульку, вибіг надвір і там знову почув його голос:

– Залазь швиденько на дерево, хапайся за нижню гілку і розставляй ноги. Ми з Літайком тебе заберемо.

Заліз я на дерево, схопився за гілку й повис з розставленими ногами. І за мить відчув, що вже сиджу на невидимому конику Літайку. Схопився за невидимого Козачка Ґульку, і ми злетіли у зоряне небо.

– Не дивуйся, – сказав Козачок Ґулька. – Зараз на тобі буде скафандр космонавта. Ти ж не чарівник, тобі у космосі дихати треба буде.

І справді, я відчув на собі скафандр космонавта, і я побачив блакитну Землю, від якої ми віддалялися з шаленою швидкістю. Я ледь встигав помічати супутники і космічні станції, повз які ми мчали…

Аж от ми пригальмували біля дивовижної споруди з численними антенами і безліччю ілюмінаторів. Козачок Ґулька постукав (видно, своїм перначем) по люкові. Люк відчинився, і ми влетіли всередину. У кріслі перед величезним екраном сидів кумедний дідусь в окулярах з подвійними скельцями – верхнє прозоре, нижнє темне.

– Зараз я з ним побалакаю мовою казковою, яку ти не зрозумієш… Поясню йому, що нам треба, – сказав Козачок Ґулька і заджерґотів щось чарівникові Івану Івановичу Шукайлу (звичайно ж, це був він). То й закивав і підняв голову, щоб дивитися на екран крізь темні скельця.

– Коли пан Шукайло дізнається про злочинні надзвичайні події, він дивиться крізь темні скельця; а коли дізнається про гарні, радісні надзвичайні події, дивиться крізь світлі, – пояснив Козачок Ґулька.

На екрані швидко замиготіли страшні кадри, наче з американського фільму жахів, і враз виник стоп-кадр, на якому я побачив Ромку. Він лежав зі зв’язаними руками, ще й прикутий ланцюгом до батареї парового опалення у напівтемному підвальному приміщенні… Поруч, на старому пошарпаному дивані, куняв коротко стрижений здоровило з бичачою потилицею.

– О! Це те, що нам треба! – мовив Козачок Ґулька, а тоді вдячно заджерґотів щось чарівникові Шукайлу, і ми знову вилетіли у відкритий космос.

– Адреса в нас уже є. Будемо визволяти Ромку! – сказав Козачок Ґулька.

– Але ж ті рекетири мене побачать, – сказав я.

– Як же вони тебе побачать, коли ти невидимий, – усміхнувся Козачок Ґулька.

Я роззирнувся і справді не побачив ні рук своїх, ні тулуба. Тю! Ми мчали з шаленою швидкістю назад до Землі. От уже й Київ… Осяяний вогнями Хрещатик, Майдан Незалежності… Але ми полетіли на околицю, на Куренівку. І опустилися у садку якогось приватного будиночка. На стовпі хитався невеликий ліхтар, ледь освітлюючи подвір’я.

– Ну от – приїхали! – сказав Козачок Ґулька.

– А як же ми всередину зайдемо? – спитав я. – Двері ж, мабуть, зачинені.

– А нащо нам двері? Ми ж невидимі, чарівні. Ми й крізь стіни проникнемо! – І, на мій подив, ми справді вільно проникли всередину будиночка крізь стіни.

У напівтемній кімнаті, яку ми бачили на екрані в Шукайла, лежав на підлозі Ромка. Ми наблизилися до нього, і враз Ромка скочив на рівні ноги, звільнившись від мотузок і ланцюгів. А замість нього на підлозі опинився зв’язаний і прикутий здоровило з бичачою потилицею. Від жаху очі в здоровила зробилися, як колеса. А на лобі набрякли дві здоровенницькі сині ґулі – Козачок Ґулька таки не втримався і вперіщив його своїм перначем.

– Давай, Ромко, швидше сідай на Літайка! – вигукнув Козачок Ґулька. І враз Ромка став невидимий, а я відчув, що він уже сидить поряд зі мною на Літайку.

І, вилетівши крізь стіни з будиночка, ми помчали до нас додому. Біля нашого будинку ми з Ромкою злізли з Літайка і знову стали видимими. Як добре мати справу з чарівниками!

Ромка захоплено вигукнув:

– От спасибі, що врятували! А я вже думав, що мені капець!

– А де ж чарівні окуляри? Чому ти ними не скористався? – спитав я.

– Та в кишені! Рекетири ж мене одразу зв’язали, і я не міг дотягтися до кишені, – сказав Ромка. – А як ви мене знайшли?

– Вася тобі все розкаже! – мовив Козачок Ґулька. – А я зараз поспішаю – ви ж у мене не одні.

– А що ж я мамі скажу? – почухав потилицю Ромка. – Хто ж мене звільнив?

– Скажеш, що втік, виявивши кмітливість і спритність! Хлопець ти з фантазією, щось придумаєш! – сказав Козачок Ґулька. – А в міліцію треба таки заявити: і адреса тобі відома, і словесний портрет описати зможеш. Безкарними цих покидьків лишати не можна. Ну, бувайте здоровенькі!..

Я глянув на Ромку: він був блідий і нещасний – далася-таки взнаки йому та надзвичайна подія!

І раптом я подумав: чи не за те йому ті переживання, що він без співчуття поставився до сліпої сестрички Ритки Скрипаль?…

Але я Ромці нічого на сказав. Та він сам, мабуть, це відчув. Він витяг з кишені чарівні окуляри і простягнув мені:

– На! Хай вони в тебе будуть. Все-таки вони більше твої, ніж мої. То й вирішуй їхню долю!

Пригода чотирнадцята

Остання

Ми з Ромкою дуже переживали: і сліпу Любочку, Ритчину сестричку було дуже жаль, і так не хотілося назавжди втрачати чарівні окуляри!..

– Це ж без чарівних окулярів і Козачка Ґульку більше ніколи вже не побачимо… – зітхав Ромка.

– Авжеж… Але… – зітхав я.

– Ну що ти все алекаєш, алекаєш?! – вигукнув Ромка. – Думати треба!

Робити щось треба! Щоб і сліпій Любочці допомогти, і чарівні окуляри назавжди не втратити!

– А що… що робити? Ти знаєш?

– Ну… ну хоча б… хоча б до нашої доброї чарівниці Маргарити Степанівни піти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає, допоможе нам.

– А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. І не знайшли.

– Ну, по-перше, погано шукали. А подруге, не було такої поважної причини! – сказав Ромка.

– Ну, давай ще пошукаємо, хіба я проти… Думаєш, мені так хочеться втратити чарівні окуляри?…

– О! Це вже конкретна розмова! – зрадів Ромка. – Ходімо!

І ми пішли шукати квартиру Маргарити Степанівни. І знову почалася плутанина.

– О! Це той двір! – вигукував Ромка.

– А де ж візерунчасті двері на першому поверсі? – питав я.

– Ну, може, вона поміняла двері, – казав Ромка.

– А чого їх було міняти? – знизував я плечима. – Хто це міняє цілісінькі гарні двері, та ще візерунчасті?

– Ну, вона ж не звичайна собі бабуся, а чарівниця!

– Ні, це не той двір! – заперечував я.

– А я кажу, той! – наполягав Ромка. – І двері просто у двір виходять, і кнопка для дзвоника така сама!

– Ну,