Галина Василівна Москалець - Господар

Хлопець розповідав їм про небачених звірів, малював їх на піску або на папері. З товаришами по роботі він не міг про це говорити. Крихітне дитяче рученя, просвічене сонцем, викликало в нього шалений захват. Нічого прекраснішого він не знав.

Втім, іноді наставали часи, коли його не влаштовувало навіть дитяче товариство. Сава ставав мовчазним і дратівливим. Він або ховався десь у лісі, або йшов спати. Але нерухомість не допомагала. Сава почував у собі нуртування хижих, темних сил. Немовби повертався давній острах, що колись він обросте шерстю і перетвориться на тварину. Тільки тепер чомусь здавалося, наче це трапиться на очах людей. Він боявся їхнього жаху. «Я сам знаю, чого я зараз хочу, — думав він. — Щось повинно трапитись, добре або погане. Інакше чому мені сняться такі дивні сни, про які не хочеться навіть згадувати?» Він схоплювався, міряв з кутка в куток кімнату, що видавалась йому тісною. Вибігав надвір, задирав голову, дивлячись на зірки, доки на душі ставало холодно й порожньо. Вертався до кімнати, брав книжку, але й вона не могла погамувати його неспокою.

Зустрічаючи на вулиці жінок, він похмуро відвертався, бо знав, що жодна з них не захоче жити в його домі, готувати йому їжу, лягати з ним в одне ліжко. А якщо й захоче, то неминуче піде від нього.

Але цьому переконанню Сави судилось трохи змінитись.

Як не дивно, іноді йому полегкість приносила якась чарчина вина, котру Сава випивав після роботи разом з Томасом (коли він працював помічником столяра). Томас був до вина ще охочіший, ніж до роботи, без котрої не міг прожити ні дня. Було йому вже під тридцять. Мав він дружину й трирічну дочку. Сава був його помічником. Вони виконували різні дивацькі замовлення від жителів міста, які прагнули зробити свої оселі неповторними. Це були дерев’яні клітки для птахів, лавки для квітників, віконниці з вирізьбленими серцями, полиці на посуд, колиски… Роботи вистачало. Томас вдосталь сміявся над претензійними замовниками, які ставили грубі дерев’яні речі в стандартних будинках з синтетичного матеріалу. Вже трохи згодом будівлі стали споруджувати з каменю й дерева, але на це потрібен був дозвіл Екологічної комісії.

Томас мав безліч знайомих і намагався розворушити Саву, вважаючи, оскільки він старший за віком, це своїм обов’язком. Проте він ніяк не міг второпати, чому рівно без двадцяти десять Сава покидав найприємнішу вечірку.

— Якщо в тебе там якісь амурні справи, то я тебе розумію, — казав він, — хоч баби не варті того, аби нехтуй вати друзями. Але здається мені чомусь, що ти просто хочеш спати… Тоді ти нікчема, Саво. Я тебе зневажаю, чуєш, хлопче? Бо це неможливо, це жах, так роблять тільки останні тварюки. Врешті-решт, це смішно!

— Заспокойся, Томасе, я не буду спати, — вмовляв Сава п’яненького майстра, і той хапав його за руку:

— Поклянися!

— Обіцяю.

Ніякої таємниці в Сави не було. О десятій вечора він мав провести материних подружок і простежити, щоб мама вчасно лягла спати. Сон — це були єдині ліки, від яких вона не відмовлялась. Дві оті справи — втекти з кав’ярні перед десятою і вкласти матір спати — вимагали неабияких хитрощів.

Сава мусив іноді посидіти в теплій гамірливій залі, прислухаючись до музики й Томасової балаканини. Він наче перероджувався, веселішав, встрявав у суперечки, навіть наспівував щось, похитуючись у такт музиці. І, хоч завжди був насторожі, вино, люди, музика дещо приглушували передчуття небезпеки. Сава не сподівався, що його розуміє тут Томас чи хтось із присутніх. Йому досить було й того, що він зливався з публікою і ніхто на нього не зважав. Відвідувачі були більш-менш постійні, всі вони звикли до Савиної присутності й не звертали на нього уваги.

От улітку сюди приходило багато відпочиваючих, які роззявляли рота на Саву і чіплялись до нього з розмовами.

— Покинеш ти мене, — зітхнув якось Томас- Не може отака людина, як ти, все життя майструвати стільці й колиски. Зманять тебе кудись. А я буду колись розповідати про Саву своїм онукам…

Сава густо червоніє.

— То все дурниці. Я просто живу й більше нічого не потребую. Не уявляю себе ніде, крім нашого міста. Кудись поїхати — це зустрітися з незнайомими людьми. Я не їхнього сміху боюся. Вони просто зроблять мене нещасним…

— Саво, любий, ти верзеш щось таке, що ні в які ворота не лізе. Як шістнадцятирічне дівчисько. «Нещасний»! Все, що має статися, те станеться. Ти повинен викачатись в купі гною, яка зветься людьми. І, якщо ти не викачаєшся, тебе туди силоміць ткнуть!

— Ну, Томасе, — звертається до них раптом хлопець з-за сусіднього столика. — Вигляд у тебе ще цілком пристойний. Саво, ось прекрасна істота, яка навчається в університеті, виявила палке бажання з тобою познайомив тися.

Сава незграбно встає, каже:

— Сава.

— Еліс, — говорить дівчина, яку, проте, не можна назвати прекрасною, бо очі в неї метушливі, неспокійні, а волосся коротко підстрижене.

Сава понад усе цінував у жінок довгі коси. Дівчині хочеться побалакати з Савою!..

Тепер Сава сидить навпроти дівчини і дивиться крадькома на годинник. Дев’ята. Півгодини він буде мучитися, якщо дівчина одразу не втече.

— Вибачте, але я трохи підслухала ваші розмови, хоч це й негарно. Мені весь час хотілося на вас дивитися.

— Можете помацати мої роги! — сказав Сава, котрий не вмів розмовляти з дівчатами. — Передсвідчитесь, що вони справжні.

— …Слухайте, а чому ви не вступаєте в університет? Мені здається, що ви були б його окрасою.

— Я чи мої роги?

— При чому тут ваші роги? Це — мутація. Всього-на-всього. Ви розумна й цікава людина. Вам потрібно вчитися.

Тут уже Сава не витримав:

— З якої б то речі ви лізете не в свої справи?

— Я — людина відверта, — посміхнулась дівчина й рішуче закотила один, а потім другий рукав сорочки. — Як тут жарко! Не думайте нічого поганого. Ви мені сподобались.

— А ви могли б… ну… вийти за мене чи за когось заміж і покинути університет та переїхати сюди?

— Ні, звичайно! Навчання — це єдине, чим я живу. Треба завжди думати про майбутнє.

— Я його уявляю собі таким, як сучасне, — буркнув Сава.

— Значить, у вас рабська кров. Ви нічого не прагнете досягнути!

— Я хочу мати дітей і робити все, щоб вони були щасливими й любили те, що я люблю.

— Але ж вони можуть бути схожі на вас!

— Я й хочу, щоб вони були схожі на мене.

— Так, цілком природне бажання. Воно здійсниться. У вас буде багато дітей, і вони будуть щасливі, бо любитимуть