Джейн Остін - Менсфілд-парк

про обід, на які ще й не одразу отримала відповідь, і нібито заприсяглася зберігати мовчання. Кілька хвилин брат і сестра надто захоплено вихваляли красу зоряної ночі, аби подумати про що-небудь інше, окрім власних вражень; але під час першої ж паузи Едмунд озирнувся довкола і спитав:

— А де ж Фанні? Вже пішла спати?

— Ні, чи, може, я просто цього не знаю, — відповіла місіс Норріс. — Вона щойно була поруч.

Ніжний голосок, що забринів з іншого кінця просторої кімнати, вказав їм, де була Фанні; вона сиділа на канапі. Місіс Норріс одразу ж накинулася на неї з докорами.

— Це справжнісіньке неподобство, Фанні, отак розсиджуватися цілими днями на канапі! Чому ти не підійдеш, не сядеш тут і не знайдеш собі якесь заняття, як ми? Якщо в тебе нема роботи, я можу дати тобі щось із кошика для бідних. Там є новий коленкор, його принесли минулого тижня, і до нього ще ніхто не торкався. Я думала, мене простріл вдарить, — так я з ним наморочилася, поки кроїла. Тобі слід навчитися думати про інших. Затям, дуже це негарно для молодої дівчини — вилежуватися на канапі.

Вона ще й половини не проказала, а Фанні вже повернулася на своє місце біля столу і знову взялася до шиття; і Джулія, що перебувала в якнайліпшому гуморі після усіх веселощів того дня, вирішила відновити справедливість, зауваживши:

— Мушу сказати вам, тітонько, що Фанні вилежується на канапі менше, ніж будь-хто у цім домі.

— Фанні, — мовив Едмунд, уважно подивившись на неї, — мабуть, у тебе болить голова.

Вона не могла заперечувати, але сказала, що болить не дуже.

— Щось мені не віриться, — сказав він. — Я надто добре знаю оцей твій погляд. І давно це почалося?

— Перед обідом. Та це нічого, це просто від спеки.

— Ти виходила надвір у спеку?

— Виходила? Ну звісно ж, — сказала місіс Норріс. — А ти б хотів, щоб вона в такий чудовий день сиділа вдома? І хіба ж ми всі не виходили? Навіть твоя матуся пробула надворі більше години.

— Так, справді, Едмунде, — втрутилася її світлість, що повністю прокинулася, лише коли місіс Норріс почала сварити Фанні. — Я була надворі годину, не менше. Три чверті години я просиділа у квітнику, поки Фанні зрізала троянди, і дуже там було приємно, можеш мені повірити; тільки страшна задуха. Альтанка стоїть у затінку, але, знаєш, я просто вжахнулася, коли настав час іти додому.

— Фанні зрізала троянди?

— Так, і боюся, цього року це вже останні. Бідолашне дитя! Їй було справді жарко, але ж троянди уже зовсім розквітли, — більше чекати нема куди.

— Авжеж, нічого не можна було вдіяти, — докинула місіс Норріс, уже лагідніше. — Я оце думаю, сестро, може, саме тоді в неї заболіла голова. Звичайно ж, заболить, коли постоїш отак зігнувшись, та ще й на сонці! Але я гадаю, до завтра все минеться. А ти дай їй понюхати ароматичного оцту; завжди я забуваю наповнити свою пляшечку.

— Оцет у неї, — мовила леді Бертрам, — він був у неї ще тоді, як вона вдруге повернулася з твого дому.

— Що? — вигукнув Едмунд. — То вона не тільки зрізала троянди, а ще й ходила у таку спеку через парк, до вашого дому, — ходила двічі, мем? Не дивно, що в неї болить голова.

Місіс Норріс розмовляла з Джулією і не почула його слів.

— Я боялася, що для неї це забагато, — мовила леді Бертрам, — та коли троянди були зібрані, твоя тітонька схотіла взяти їх собі, і тоді, розумієш, треба ж було їх віднести.

– І троянд було так багато, що довелося ходити двічі?

— Ні, але їх треба було покласти у вільній кімнаті просушити; і, на жаль, Фанні забула замкнути двері і принести ключа, тому їй довелося іти знову.

Едмунд підвівся і заходив по кімнаті.

– І цього не можна було доручити нікому, крім Фанні? Слово честі, мадам, ви вчинили дуже нерозумно.

— От лишень не знаю, як можна було вчинити розумніше! — закричала місіс Норріс, більше не в змозі лишатися глухою, — хіба що мені самій піти? Але ж не можу я розірватись; саме тієї миті я розмовляла з містером Гріном про корівницю твоєї матусі — це вона мене попросила, — і обіцяла Джонові Груму написати до місіс Джеферіс про його сина; він, сердега, уже півгодини чекав на мене! Гадаю, ніхто не може мене звинуватити в тому, що я хоч коли-небудь дбаю про себе; але ж, справді, не можу я робити все одразу! А що Фанні заради мене пройшлася до мого будинку — тут хіба що якихось чверть милі, і не думаю, що нерозумно було її посилати. Як часто я ходжу туди й назад тричі на день, і рано-вранці, і пізно ввечері, та в будь-яку погоду, — і ніколи не скаржуся!

— Я б хотів, щоб Фанні була хоч наполовину така міцна, як ви, мем.

— А якби Фанні не лінувалася більше ходити, вона б і не була така квола. Вона вже давно не їздила верхи, а я впевнена, що коли вона не їздить, їй слід ходити пішки. Якби вона перед тим їздила, я б не стала її посилати. Та я гадала, це лише піде їй на користь, після того як вона, зігнувшись, збирала троянди; ніщо так не знімає втоми, як піша прогулянка. І, хоч сонце й припікало, спека була не така вже страшна. Між нами кажучи, Едмунде, — і вона багатозначно кивнула на його матір, — найдужче їй зашкодили оті троянди і те, що вона ходила по квітнику.

— Боюся, це справді так, — мовила більш прямодушна леді Бертрам, дослухавшись до їхньої розмови. — Боюся, виною всьому той квітник; така спека просто вбити може. Я сама ледве її витримала. Сиділа і кликала мопса, щоб він не бігав по квітах; і дуже це було тяжко.

Едмунд більш нічого не став говорити ні одній, ні другій; але, непомітно ступивши до столу, де ще стояла неприбрана таця з обідом, він приніс Фанні склянку мадери і примусив її випити майже до дна. Вона й хотіла б відмовитись, але від сліз, викликаних сум'яттям почуттів, пити їй було легше, ніж розмовляти.

Розлючений на матір із тіткою, Едмунд ще більше сердився на самого себе. Він забув про Фанні, і це було гірше всього того, що зробили вони. Якби про неї подбали як слід, з нею б не трапилось нічого поганого; але вона чотири дні лишалася без товариства, без прогулянок, не маючи жодної змоги уникнути того, що вимагали