Сьюзен Коллінз - Переспівниця

ми програємо? — Плутарх не відводив погляду від хмар, його вуста вигнулися в іронічній посмішці. — Тоді наступні Голодні ігри будуть як ніколи видовищні. Ага, мало не забув, — з цими словами він витягнув із кишені невеличку пляшечку, відкоркував її й висипав на долоню кілька маленьких фіолетових пігулок. — Ми назвали їх «ягодами» на твою честь, Катніс. Повстанці не можуть ризикувати, жоден із нас не повинен потрапити в полон. Смерть буде безболісною, обіцяю.

Я взяла пігулку й довго не могла вирішити, куди її сховати, й тоді Плутарх показав мені на ліве плече. Обстеживши рукав, я виявила крихітну кишеньку, яка оберігала й водночас приховувала капсулу. Навіть якби мені зв’язали руки, я б зубами дотягнулася до неї.

Здається, Цинна подбав про все.

Розділ 7

Вертоліт закрутився спіраллю і пішов на посадку. Одразу ж відчинився люк і виїхав трап. Нас висадили просто на асфальт. Щойно остання людина ступила на землю, трап заховався, люк зачинився, вертоліт злетів і зник. Мені дали двох охоронців, а ще Богза і Гейла. Знімальна група складалася з кількох огрядних операторів-капітолійців, які під вагою камер здавалися крихітними комахами, жінки-режисера на ім’я Кресида — голомозої, з зеленою виноградною лозою-татуюванням на голові — та її асистента на ім’я Мессала — худорлявого юнака з кількома рядами сережок у вухах. Роздивившись його уважніше, я помітила, що язик у нього також пробитий і звідти стирчить величенька срібна кулька.

Богз потягнув нас до складських приміщень, і щойно ми відійшли, як на дорогу приземлився ще один вертоліт. Цього разу прилетіли медичні препарати і, судячи з білих комбінезонів, команда з шістьох лікарів. Ми рушили слідом за Богзом вузькою стежиною, яка пролягала між двома довгими сірими складами. На побитих іржею залізних стінах то тут, то там вирізнялися драбини, які вели на дах. Коли ми опинилися на вулиці, здалося, що ми потрапили в інший світ.

Після ранкового бомбардування постраждало чимало людей. Поранених переносили на саморобних ношах, перевозили на тачках, візках, декого просто тягали, перекинувши через плече або на руках. Знекровлених, непритомних, без рук і ніг... Усі прямували до приміщення з неохайно виведеною на дверях літерою «Л». Перед моїми очима постало саме те, що зазвичай відбувалося в нас на кухні, коли мама рятувала помираючих, от тільки тут їх було в десять, п’ятдесят, сотню разів більше. Я очікувала побачити розбомблені будівлі, а натомість опинилася поміж пошматованих людських тіл.

Невже мене збираються знімати тут? Я обернулася до Богза.

— Так не піде, — мовила я. — Тут ви нічого путнього з мене не витиснете.

Мабуть, він зауважив паніку в моєму погляді, тому зупинився на мить і поклав руки мені на плечі:

— Витиснемо. Нехай люди просто тебе побачать. Це допоможе їм більше, ніж найкращий лікар.

Жінка, яка керувала розміщенням пацієнтів, здається, помітила нас, прискіпливо оглянула, так ніби пересвідчуючись, що це справді ми, й рушила назустріч. Її темно-карі очі почервоніли від утоми, від тіла відгонило металом і потом. Пов’язку в неї на горлі потрібно було змінити ще три дні тому. Ремінь від автомата врізався їй у шию, і вона раз у раз поправляла його плечем. Вона кивком указала медикам на склад із літерою «Л», і ті мовчки зайшли всередину.

— Це Пейлор, командувач Округу 8, — представив її Богз. — Командувачу, це солдат Катніс Евердін.

На вигляд Пейлор здавалася надто молодою, як на командувача. Їй заледве виповнилося тридцять. Однак у голосі звучали владні нотки, й одразу ставало зрозуміло, що її призначили на цю посаду не просто так. Опинившись поруч із нею у своєму новесенькому костюмі, я почувалась як новонароджене курча, недосвідчене й дурне, яке тільки вчиться ходити.

— Так, я її впізнала, — мовила Пейлор. — Значить, ти таки жива. А ми вже були почали сумніватися.

Мені здалося — чи в її голосі справді прозвучали звинувачувальні нотки?

— Я сама ще сумніваюся, — відповіла я.

— Вона довго одужувала, — мовив Богз і постукав себе по голові. — Сильний струс мозку.

А тоді додав пошепки:

— І викидень. Але вона наполягла, що хоче приїхати й зустрітися з пораненими.

— Що ж, їх у нас багато, — відповіла Пейлор.

— Вам не здається, що це небезпечно? — запитав Гейл і насупився, оглядаючи шпиталь. — Збирати всіх поранених в одному приміщенні?

Це однозначно небезпечно. В такому місці будь-яка інфекційна хвороба пошириться як вогонь.

— Гадаю, це все-таки краще, аніж залишити їх помирати просто неба, — сказала Пейлор.

— Я зовсім не це мав на увазі, — відповів Гейл.

— Мабуть, я все трактую по-своєму. Але якщо у вас з’явиться третій варіант і Коїн дасть добро на його втілення, то я залюбки вас вислухаю.

Пейлор поманила мене за собою.

— Ласкаво просимо, Переспівнице. Ну і, звісно, твоїх друзів також.

Я озирнулася на свою дивакувату команду, набралася відваги й зайшла до шпиталю. Вздовж будівлі висіла цупка важка тканина, яка відділяла коридор від імпровізованих палат. Попід самою стіною щільним рядом лежали трупи, накриті з головою білими простирадлами.

— За кілька кварталів на захід ми вже викопали братську могилу, але поки що я не маю людей, щоб повідвозити трупи туди, — мовила Пейлор. Вона відшукала в тканині щілину і відкинула край.

Мої пальці зімкнулися на Гейловому зап’ястку.

— Не відходь від мене, — прошепотіла я.

— Я тут, — відповів він тихо.

Я ступила крок уперед — і мене наче вдарило. Моїм першим імпульсом було затиснути носа, щоб не відчувати смороду брудної білизни, гнилої плоті та блювотиння, які висіли в жаркому приміщенні. Вікна в металевому даху були відчинені, але свіже повітря не могло розігнати ядучого запаху, який залягав ближче до підлоги. Тонкі смужки сонячного проміння забезпечували таке-сяке освітлення, і коли мої очі звикли, я розгледіла кілька рядів поранених — на ліжках, на ношах, на підлозі: місця було обмаль. Гудіння чорних мух, стогони поранених, схлипування відвідувачів — усе це зливалося в хор, від якого краялося серце.

В округах не було справжніх лікарень. Люди помирали вдома, і в цю мить така альтернатива здавалася мені куди приємнішою, ніж те, що постало перед моїми очима. А тоді я згадала, що багато хто з поранених під час бомбардування лишився безхатченком...

По спині в мене котився піт, долоні також змокріли. Щоб не відчувати смороду, я дихала через рот. У голові паморочилося, перед очима скакали