Семен Дмитрович Скляренко - Святослав (укр.)

більше, ніж за все своє життя, бо опинилась у городі Києві, відчула ласку гриднів. Швидко й заснула Малуша.

Спали й гридні в хижі під голубником. Тут, у дерев’яному городі, крім теремів княжих, заборонено було запалювати вночі вогні, бо скільки разів траплялось, що з малої іскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усі лягали спати в городі, тільки сутінки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темряві, помацки. Сторожі на городницях стежили всю ніч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив світла. Прокидались у городі всі рано, до схід сонця. У хижі під голубником гридні спали міцно.

Не спав з них тільки один. Він довго лежав на дерев’яній одрині із розплющеними очима, потім підвівся, встав, обережно, щоб у темряві не зачепитись об щось, вийшов з хижі й сів на призьбі.

Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на коліна, сидів він на призьбі мовчазний, тихий, замислений.

Гридень думав про те, що прийшов він на Гору ще за князя Ігоря. Служив у його дружині, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенігами в полі, посічений був мечами. Один печеніг перебив йому мечем все чоло, – довіку носитиме цей шрам гридень Тур…

Це було бурхливе, веселе життя. Сьогодні пий, гриднє, та гуляй, завтра, може, кості твої забіліють у дикому полі, – так живуть гридні, вої, вся княжа дружина, так жив і гридень Тур.

І ось гридень Тур замислився. У нічну годину пригадав він далеке село над рікою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матір, двох братів і сестру…

Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, – хто в Острі не знав Турів! Але ж батько не мав ні слави, ні багатства. Збіднів, взяв купу в боярина Кожеми, не міг її сплатити й став холопом княжим, а якось навесні, коли рубали й спускали на воду дерева, попав під колоду, потонув у Десні.

За батьком пішли всі – мати, сестра, два брати. Всі вони померли, коли після лютої зими закотився до Остра мор. Тільки він – молодший Тур – видужав, оклигав, вижив.

Так і потрапив до Києва й княжої дружини. У селі коло Остра, де всі землі забрали Кожема й інші бояри й воєводи, Тур, либонь, загинув би. У княжій дружині його одягали, годували, тут, на Горі, він мав дах над головою, одрину під боком. Пий, гриднє, веселись, може, не швидко ще груди пройме стріла, а череп розтрощить меч!

«А коли, – подумав тепер Тур, – не візьме стріла і не вб’є меч, тоді що?!»

І справді, поки він ще молодий та здоровий, то потрібен у княжій дружині, а коли в Тура не стане сил, куди ж тоді? Пожалування, це так. За добру службу можуть дати гридневі шмат землі в дикому полі. Поки був молодий, то стеріг князя в городі, старий став – бережи його поле.

«Ні, – думав далі Тур, – так не можна, треба жити інакше!»

І ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю ніч прийшли йому в голову такі думки, чому зараз він не може спати?

Тур встав з призьби, трохи одійшов, побачив у нічній пітьмі голубник на даху, уявив, як там спить дівчина Малуша.

Так ось чого не спиться Турові. Ця дівчина з карими очима дуже схвилювала його. Вона нагадала йому минулі роки, батька, матір, брата, сестру. Вона, либонь, і схожа на його сестру Веселку… Так, так, вона дуже схожа на неї…

Але не тільки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона лежить там, на голубнику, тихо дихає, спить, у нього дуже забилось серце, він хотів би сісти коло неї, взяти її за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.

Ні, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звідки це найшло на нього, чому він хоче жити й любити?

3

Ключниця Ярина не забула того, що їй сказала княгиня, й часто замислювалась, кого ж їй взяти собі наступницею, кого доведеться вести до княжої стравниці.

Хоч мала Ярина під своєю рукою й чимало дворянок, проте зупинитись на комусь не могла – та була неповоротка, інша зухвала, ще одна некрасива з лиця, а таких князі не любили.

Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усіх дворянок це була найкраща дівчина-переяславка, струнка, ставна, з високим чолом, великими темними очима – краса!

Та не все подобалось Ярині в Пракседі. Мала ключниця метке око, і хоч Пракседа прикидалась тихою й ласкавою, раз і другий помітила, що Пракседа часто свариться з іншими дворянками. Бачила Ярина її і в гніві – із очима, в яких палахкотіла мста, із закушеними до крові устами, хижу, злу, нестримну. Чудова дівчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести її до княжої стравниці.

Тим часом і сама Ярина відчула себе краще, хвороба й кволість зникли, поралась вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирішила ключниця перечасувати, шукати собі наступницю не тільки на Горі, а й на княжих дворах – у Вишгороді чи Білгороді. Про це Ярина не раз говорила княжим тіунам, просила привезти кількох дворянок – метких, вправних, красивих, а сама ключів із своїх рук не випускала.

А вже пішла осінь, роботи в ключниці було багато, з усіх князівств і дворів везли на Гору всяке добро – жито, мед, віск, в’ялену й посолену рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотіла своїми ключами біля житниць, медуш, бретяниць[50], хлівів, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими.

Так вона згадала й про голубники – треба було й для птахів запасти зерно, подивитись, чи не повибивалися там стіни.

До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на світанні, коли ще всі гридні спали, бо не любила зустрічатись з ними – крім лайки та лихого слова, від них нічого не почуєш. Тому Ярина тихо пройшла до голубника, піднялась драбиною до закамарка, відчинила двері…

І раптом вона мало не впала з драбини, остовпіла, потім затремтіла, бо в сірому промінні побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.

– Хто це? – прошепотіла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднів.

– Це я, – почула вона тонкий дівочий голос.

– А злазь-но сюди! – сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.

Слідом за нею вилізла із закамарка й спустилась на землю дівчина, якій на вигляд