Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

дно, наш якір сполохав птахів, які великими зграями знялися з дерев у небо і, галасуючи, кружляли над лісом. Та вже через кілька хвилин вони сховалися у гілках дерев, і знову запанувала тиша.

Протока була надійно закрита з усіх боків і губилася між густими лісами. Лісова смуга починалася одразу за лінією протоки. Береги були пласкими. А вдалині височіли гори. Ця картина нагадувала амфітеатр. У протоку, яка мала вигляд тихого ставу, впадали дві болотисті річечки. Рослинність на їх берегах вражала ядучим різнобарв'ям. Із корабля ми не могли бачити ані будівлі, ані частоколу — дерева щільно заховали усе від сторонніх поглядів. Якби ми не мали карти (наочного доказу того, що хтось знав цей острів дуже добре), можна було б подумати, що ми перші, хто завітав на цей острів ще відтоді, коли Бог відділив сушу від води.

Тиша була моторошна. Порушував її лише віддалений шум прибою, який бився об прибережні скали десь за півмилі від нас. Тут пахло затхлістю зіпрілого листя і напівзгнилих стовбурів. Я помітив, що доктор принюхується і морщить носа, ніби десь поряд розбилося яйце з душком.

— Не впевнений, чи є тут скарби, — сказав він, — але всілякі болячки тут є, гарантовано.

Поведінка команди, яка насторожила мене у шлюпці, виходила з-під контролю, коли ми повернулися на корабель. Матроси порозвалювалися на палубі і про щось перемовлялися. Навіть найпростіші накази вони слухали неуважно і виконували знехотя. Мирні матроси пройнялися духом непокори, і ніхто не міг цьому зарадити. Бунт назрівав, ця небезпека нависла над нами, як грозова хмара.

Небезпеку помітили не лише ми, мешканці кают. Довгань Джон, що мав сили, намагався підтримувати порядок, підходячи то до однієї групи матросів, то до іншої; він усім подавав приклад зразкового послуху. Аж занадто він був люб'язним і послужливим: він усім усміхався. Почувши будь-який наказ, Джон притьмом хапав свою милицю і першим кидався виконувати його, весело вигукуючи:

— Слухаюсь, слухаюсь, сер!

А коли не було роботи, він співав пісні, одну за одною, щоб якось згладити загальний гнітючий настрій.

З усього, що відбувалося цього злощасного дня, найбільш підозрілою нам здавалася поведінка Довганя Джона.

Ми зібралися в каюті на раду.

— Сер, — сказав капітан, — якщо я віддам хоч один наказ, уся команда накинеться на нас. Розумієте, сер, ось у чому річ: мені грублять на кожному кроці. Якщо я відповім грубістю на грубість, нас розірвуть на клоччя. Якщо не відповім, Сільвер може запідозрити, що щось не так, і ми програємо гру. Але тепер ми можемо покладатися тільки на одну людину.

— На кого? — запитав сквайр.

— На Сільвера, сер, — відповів капітан. — Він прагне приструнити їх не менше, ніж ми. Це вони вередують, але якщо йому дати можливість переконати їх не бунтувати раніше, ніж це необхідно… Я пропоную дати йому таку можливість. Треба відпустити матросів погуляти на берег. Якщо вони зійдуть на берег усі разом, то ми… захопимо корабель. Якщо ніхто не зійде, то зачинимося в каюті й будемо захищатися, як зуміємо, благаючи Бога про допомогу. А якщо зійдуть лише декотрі, Сільвер поверне їх на корабель слухняними, як ягнят.

На тому й порішили. Надійним людям ми роздали заряджені пістолети. Гантера, Джойса і Редрута ми втаємничили у наші плани. Дізнавшись про все, вони навіть не дуже здивувалися і сприйняли наші новини набагато спокійніше, ніж можна було очікувати. Після цього капітан вийшов на палубу і звернувся до команди.

— Хлопці! — сказав він. — Сьогодні довелося добряче попрацювати, ми всі страшенно стомились. Прогулянка на берег нікому не зашкодить. Шлюпки досі на воді. Бажаючі можуть скористатися ними. За півгодини до заходу сонця я стрельну з гармати.

Певно, ці телепні були впевнені, що знайдуть скарби відразу, щойно ступлять ногою на берег. Їхню похмурість як рукою зняло. Гучне «слава» відгукнулося луною аж ген у далеких горах і знову сполохало птахів.

Капітан прийняв соломонове рішення: він одразу пішов із палуби, надаючи тим самим можливість Сільверу діяти. Та хіба він міг вчинити інакше? Якби він залишився на палубі, то не міг би робити вигляд, що нічого не розуміє.

Ситуація була однозначна: відтепер капітаном був Сільвер, і він очолював команду бунтарів. А мирні матроси (пізніше з'ясувалося, що були й такі), просто не мали вибору. Ймовірно, усі вони були налаштовані проти нас своїми вожаками. Проте деяким із них, загалом непоганим людям, не хотілося заходити занадто далеко. Одна справа — непослух, байдикування і виявлення невдоволення, а інша — захоплення корабля і розправа над невинними людьми.

Внаслідок тривалих суперечок команда поділилася так: шестеро залишалися на кораблі, решта тринадцять, враховуючи самого Сільвера, почали розсідатися по шлюпках.

Тоді я наважився на перший із тих відчайдушних вчинків, які врятували нам життя. Ось як я міркував: корабель ми захопити не можемо, бо Сільвер залишив на борту шестеро своїх посіпак. Та й на кораблі я непотрібний, адже їх тільки шестеро. От я й вирішив зійти на берег. Миттю я переліз через борт і згорнувся клубочком в носі найближчої шлюпки. Вона відразу відчалила.

На мене ніхто не звернув уваги, лише передній весляр сказав:

— Це ти, Джиме? Сиди, тільки голову не задирай.

Але Сільвер, який сидів у сусідній шлюпці, пильно придивився до нашої і окликнув мене, щоб переконатися, що це справді я. І тоді я пошкодував, що не залишився на кораблі.

Шлюпки мчали до берега наввипередки. Та шлюпка, у котрій сидів я, відчалила першою. Вона була легшою, веслярі зібралися в ній кращі, і ми зі старту випередили шлюбку-суперницю. Щойно ніс шлюпки торкнувся берега, як я, вчепившись за гілку, вискочив і сховався у хащах. Сільвер і його люди відстали десь на сто ярдів.

— Джиме, Джиме! — кричав він.

Зрозуміло, що його крик мене не зупинив. Не озираючись, ривками, ламаючи на своєму шляху кущі, пірнаючи у трави, я все біг уперед, аж поки мені не забракло сил бігти далі.

Розділ 14

Перший удар

Я був неймовірно задоволений тим, що мені вдалося втекти від Довганя Джона, тож із великою цікавістю став розглядати незнайому місцевість.

Спершу я натрапив на болото, заросле верболозом, очеретом і невідомими мені породами дерев. Потім я вийшов на відкриту піщану рівнину, завдовжки близько милі. Тут подекуди росли сосни й покручені криві дерева чимось схожі на дуби, але зі світлим листям, таким, як у верби. Вдалині виднілася двоголова гора. Обидві скелясті вершини вилискували на сонці.

Вперше я відчув радість,