Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

і тут же постали діамантове сідло, золоті підкови, срібні шабля й рушниця.

— Ну, прибий мені підкови, — сказав кінь.

І хлопець прибив.

— Осідлай мене.

Хлопець осідлав. Рушницю й шаблю взяв на себе.

— Приготуй нам на цілий місяць їжу.

Хлопець усе приготував, тоді кінь питає:

— Як хочеш їхати: як вихор чи як гадка?

— Так, щоб було добре і мені, й тобі.

Піднявся кінь під хмари і летять, летять, летять.

Місяць летіли без зупинки, доки не побачили величезну гору. А на тій горі було таке широке поле, що не мало краю.

— Злізай, — сказав кінь, як спустився вниз.

Хлопець став на землю, і він наказав:

— Викопай для мене таку глибоку яму, аби мене з неї не видно було.

Хлопець викопав. Кінь скочив у яму й наказує далі:

— А тепер мене загреби так, аби не було слідно ніякого горба. А прутика з ліщини встроми мені над головою. Сам підеш цим полем. Там зустрінеш одного за одним двох величезних чоловіків. Та не налякайся, вони тобі нічого злого не зроблять. Вони тобі порадять, як дійти до мамки. Будеш розумний — не загинеш, будеш дурний — пропадеш… А коли повернешся знову на це місце, то дивися добре: якщо прутик всохне — не викопуй мене, бо я буду мертвий, якщо прутик лишиться зелений — викопай мене, я буду ще живий.

Хлопець загріб коня і йде полем. Здалеку помітив великий вогонь — якби хто хату запалив. А коло вогню сидів чоловічисько, який ногами обняв ватру. На вогні кипів грубезний котел, повний баранячого м’яса. Чоловік великий, як полонина. Хлопець трохи налякався, але поклонився:

— Добрий вечір, старче.

— Добрий вечір, — зрадів чоловічисько. — Сякої душі я ще тут не бачив, відколи народився. Як ти сюди потрапив? Куди йдеш?

— Я йду шукати свою матір. Може, ви щось знаєте за неї?

— Та чия твоя мати?

— Донька Білого царя. З-за Червоного моря.

— Знаю… Твою матір вкрав мій найменший брат — Поганин. Та ти її не визволиш. Краще повернися. Тут, на полонинах, страшні звірі і птахи живуть — можуть тебе з’їсти… Видиш, який я чоловічище, а мій молодший брат ще більший — і то Поганин нас обох поборов і вигнав. Що ти йому вчиниш? Він має, щоб ти знав, двадцять чотири голови!

— Ні, я не вертаюся, — відказує хлопець. — Я хочу побачити свою рідну мамку, хоча б тої хвилини загинув! Аби лише побачив її.

— Ну, коли так хочеш видіти її, то увидиш, але не визволиш з полону.

Чоловік махнув ногою й визув чобота:

— Сідай на цей чобіт — він понесе тебе до мого молодшого брата. Понесе тебе на таку гору, на яку ніхто не може вийти.

Хлопець сів на чобота і прилетів на інше поле, ще більше. Бачить він такий вогонь, якби зразу дві хати палали. А коло вогню ще більший чоловік ногами обняв ватру і в грубезному котлі варить собі м’ясо. Хлопець поклонився:

— Добрий вечір…

— Добрий вечір, — зрадів чоловічисько. — Сякої душі я ще тут не бачив, відколи народився. Як ти сюди потрапив?

— Від вашого старшого брата.

— А куди йдеш?

— Шукаю свою мамку.

— Та чия твоя мамка?

— Донька Білого царя.

— Знаю, знаю… Твою матір викрав наш наймолодший брат. Він нас обох із братом поборов і прогнав від себе геть… Що ти йому вчиниш? Він, неборе, має двадцять чотири голови! Вернися додому, бо знищить тебе.

— Не вертаюся. Я хочу увидіти свою дорогу мамку, аж би й нараз загинув. Аби лише я побачив її…

— Ну, коли так хочеш її увидіти, це можемо зробити. — Здоровань махнув ногою і визув чоботисько. — Сідай на цього чобота і він понесе тебе, куди загадаєш.

Хлопець сів на чобіт і подумав, щоб ніс його до матері. Чобіт миттю, якби кліпнув оком, прилетів з ним на Скляну гору, де жив Поганин. А жив той шаркань у прекрасному будинку із самого золота, на двадцять чотири поверхи. Скільки голів у Поганина, стільки було поверхів у його палаці.

Коли хлопець зайшов до кімнати, мати його побачила і зомліла. Хлопець покропив її студеною водою:

— Не бійся, білоглава (ще не називав її своєю матір’ю), я чиста душа.

Мати прийшла до тями і каже:

— Я не тому злякалася, що ти якась нечиста душа, а з несподіванки — як ти сюди потрапив?

— А ти?

— Я йшла не сягаючи ні неба, ні землі.

— Ну, і я так само…

— Але ж Поганин, який мене сюди приніс, хвалився, що нема того на світі, хто би на цю гору дістався.

— Багато би казати, а нічого слухати, — відповів їй хлопець. — Розповідай, що ти за одна і що з тобою сталося.

— Я донька Білого царя, з-за Червоного моря. Мене сватав Поганин, але нянько не віддав мене за таку потвору. Поганин розсердився і пригрозив, що більше не сміє на мене сонце засвітити, а я не смію на сиру землю ступити, бо інакше він мене вкраде. І викрав мене від чоловіка, того і того принца.

— Скільки ви жили разом? — розпитує хлопець.

— Півтора року.

— А чи була у вас дитина?

— Був хлопчик.

— Скільки йому було місяців, коли змій вас викрав?

— Три місяці.

Далі її запитав, як зовуть того принца, що був її чоловіком. Вона відповіла, і тоді хлопець вигукнув:

— Ти — моя мама, а я — твій син!

— Неправда.

— Чому?

— Бо моєму хлопчикові було би тільки дев’ять років, а ти вже хлопчисько…

— Мамко, я ріс, як із води… Я твій син!

Тоді вона каже:

— Нахилися. Мій син мав на голові три золоті волоски.

Хлопець нахилився, а вона побачила в нього на голові ті три волосини і знову зомліла.

Хлопець підняв її з землі, вона отямилася, і дуже радіє, обнімає сина, цілує…

Приготувала швидко їсти, пити. Сіли й гостяться. Та мати згадала:

— Ой синочку, ми веселимося, а опівночі змій-Поганин повернеться, якби тебе не знайшов!..

— Мамо, про це нема що говорити. Вивідайте, де у нього сила. Він мусить мати ще якусь окремішню силу. Тепер я піду геть, а через три доби навідаюся знову.

Сів на чобота, подумав, куди полетіти, і знявся у повітря. Летить попід хмари і чує десь у них таку прекрасну музику, що аж серце мліє. «Неси мене туди, де та музика», — подумав він, і чобіт тої ж миті полетів крізь хмари. Глянув хлопець — перед ним будинок на дванадцять поверхів. Він відчинив двері. Дивиться — в кімнаті горить світло, посередині стоїть широке ліжко,