Джордж Мартін - Борва мечів

власну кольчугу. Коли маестер Френкен змінював перев’язки, з побілілої плоті ще й досі дзюрила кров з брудом, а кожен рух озивався лютою мукою.

Нарешті Тиріон зупинився на парі штанів та завеликому халаті, що вільно теліпався на плечах. Брон насунув йому на ноги чоботи, а Под розшукав палицю, щоб спиратися. Аби підкріпити себе, Тиріон випив чару сон-вина, підсолодженого медом, з якраз такою дрібкою маку, щоб мати надію хоч ненадовго перетерпіти біль від ран.

І все ж він відчув запаморочення, ще тільки прочиняючи двері. А на гвинтових кам’яних сходах ноги йому аж затрусилися. Однією рукою він підпирався палицею, іншою тримався за Подове плече. Назустріч їм нагору бігла служниця; на Тиріона вона вирячила величезні побілілі очі, наче на примару з того світу.

«Еге ж, карлик повстав із мертвих» — подумав Тиріон. — «Дивися — він ще бридкіший, ніж був. Хутко біжи, розказуй приятелькам.»

Маегорів Острог був найміцнішою будівлею в Червоному Дитинці — замком усередині замку, оточеним глибоким сухим ровом із залізними вістрями на дні. Коли трійця досягла дверей, замковий міст вже підняли на ніч. Поперед мосту стояв на чатах пан Мерин Трант у світлому обладунку та білому корзні.

— Опустіть моста! — звелів Тиріон.

— За наказом королеви міст має лишатися піднятим усю ніч.

Пан Мерин завжди був Серсеїним посіпакою; вона ж і витягла його нагору.

— Королева спить, а мені треба до батька.

Напевне, згадка про князя Тайвина Ланістера несла у собі якісь чари, бо пан Мерин Трант буркотливо віддав наказ, і моста опустили. Навпроти через рів стояв другий лицар Королегвардії. Пан Озмунд Кіптюг розщедрився на посмішку, побачивши, як до нього шкутильгає Тиріон.

— Одужуєте, мосьпане?

— Еге ж. Такий дужий став, аж наступної битви не дочекаюся. Чули, коли її обіцяють?

Втім, досягнувши зміїстих сходів, Тиріон міг тільки глипати на них у відчаї. «Сам я туди ніколи не видеруся» — зізнався він собі, проковтнув гідність і попрохав Брона занести його нагору, без надії сподіваючись, що о цій годині нікому буде дивитися, нікому насміхатися, нікому переповісти, як карлика тягли сходами, наче немовля під груддю.

Зовнішнє замкове дворище густо заповнили намети та шатра, на вигляд — багато десятків.

— Тирелівські, — пояснив Подрік Пейн, поки вони долали плутанину шовку і полотна. — Князя Рябина і князя Рожвина теж. Для усіх помешкань не знайшлося. Тобто у замку. Хтось винайняв собі. Тобто кімнати у місті. У заїздах і всяке таке. Вони тут на весілля. Королівське. Короля Джофрі. Вам стане сили його відвідати, ласкавий пане?

— Та мене з нього і скаженими тхорами не виженеш.

На користь весіль порівняно з битвами говорило хоча б те, що там було важче втратити носа.

За вікнами Башти Правиці, завішеними віконницями, досі горіло тьмяне світло. Вартові на дверях мали на собі кармазинові киреї та шоломи з левами княжої сторожі його батька. Тиріон знав обох вартових особисто, і вони його пропустили… а ще хутко відвели погляди від його обличчя.

Усередині їм трапився назустріч пан Аддам Марбранд. Він саме сходив гвинтовими сходами у візерунчастому панцирі та золототканому корзні очільника міської варти.

— Ясний пане, — мовив він, — вельми радий бачити вас на ногах. Бо до мене доходили чутки…

— …що десь за містом уже копають маленьку могилку? До мене вони теж доходили. Тому я вирішив, що час уже стати на ноги та нагадати про себе. А ще я чув, що вас поставлено тисяцьким міської варти. То вам від мене належать вітання чи співчуття?

— Гадаю, і одне, й інше, — посміхнувся пан Аддам. — Без загиблих і втікачів у варті лишилося щось із чотири тисячі та чотири сотні людей. Самі лише боги разом з Мізинцем відають, де нам шукати для них платню. Але ваша сестра заборонила мені зменшувати число вартових.

«Досі непокоїшся, Серсеєчко? Битву скінчено, і золотаві тепер тобі не допоможуть.»

— То ви йдете від мого батька? — спитав Тиріон.

— Саме так. На жаль, я полишив його не в найкращому гуморі. Князь Тайвин вважає, що чотирьох з половиною тисяч вартових має вистачити для пошуків одного зниклого зброєносця. І все ж ваш родич Тирек досі не знайшовся.

Тирек, хлопчина тринадцяти років, був сином його покійного дядька Тигета. Він зник під час погромів у місті невдовзі після свого одруження з панною Ермесандою — дівчинкою-немовлям, останнім пагоном дому Сінобрід. «Єдиним немовлям у історії Семицарства, яке овдовіло раніше, ніж відлучилося від грудей.»

— Я його теж не зміг знайти, — визнав Тиріон.

— Та він уже хробаків годує, — встряг Брон зі своєю звичною чемністю. — Його ще Залізна Клішня шукав — не дошукався. І євнух трусив гаманцем, аж грошики брязкали. Жодному не пощастило. Кидайте ту справу, пане — зиску не буде.

Пан Аддам зиркнув на сердюка з відразою.

— Князь Тайвин дуже впертий, коли йдеться про його кревних родичів. Він вимагає знайти хлопця живим чи мертвим, і я маю намір виконати його волю. — Пан Аддам знову обернувся до Тиріона. — Ваш батько зараз у своїй світлиці.

«У моїй світлиці» — подумав Тиріон.

— Дякую, дорогу я знаю.

Догори вело ще багато сходинок, але цього разу він видерся ними сам, тримаючись за Подове плече.

Брон прочинив йому двері. Князь Тайвин Ланістер сидів попід вікном і писав при світлі олійного кенкета. Зачувши брязкання дверей, він здійняв очі.

— Тиріоне.

І відклав перо убік.

— Чудово, що ви мене пам’ятаєте, ласкавий пане.

Тиріон відчепився від Пода, переніс вагу на палицю та зробив кілька кроків до батька.

«Ой, не чекай тут добра» — негайно відчув він без зайвих слів.

— Пане Броне, Подріку, — мовив князь Тайвин, — краще вам почекати ззовні, поки ми побалакаємо.

Брон зиркнув на Правицю не вельми поштиво, але вклонився і вийшов, а за ним і Под. Важкі двері захряснулися, і Тиріон Ланістер лишився наодинці з батьком. Вікна світлиці були зачинені, щоб не пускати нічний холодок, але від князя Тайвина пашіло таким морозом, що Тиріон аж здригнувся. «Що йому набрехала Серсея?»

Князь Кастерлі-на-Скелі був худорлявий і стрункий — на сором багатьом чоловікам, двадцятьма роками від нього молодшим. Літа додали йому своєрідної суворої краси; щоки вкривали цупкі золотаві баки, створюючи пишну облямівку статечному обличчю, лисій голові та твердо стиснутим вустам. На шиї він мав ланцюга з золотих рук, де пальці кожної трималися за