Агата Крісті - Вбивство у Східному Експресі

у вишуканий твідовий костюм англійською крою він більше був схожий на англійця, якби не довжина його вусів та форма вилиць.

— Так, месьє, — розпочав він, — чим можу вам допомогти?

— Розумієте, містере, — відповів Пуаро, — що у поточній ситуації я зобов’язаний задати декілька запитань усім пасажирам.

— Чудово, прекрасно, — спокійно відповів він. — Я вас цілком розумію. Але, на жаль, ми з дружиною мало чим можемо вам допомогти. Ми спали всю ніч і нічого не чули.

— Ви обізнані в тому, ким була жертва?

— Як я зрозумів, це був американець — та людина з неприємним виразом обличчя. Він часто під час їжі сидів за тим столом. — граф рукою вказав на стіл, за яким зазвичай сиділи Ретчетт та Мак-Квінн.

— Так, звісно, мсьє, ви абсолютно праві. Але я маю на увазі — ви знаєте його ім’я?

— Ні. — Граф здивовано поглянув на Пуаро. — Якщо ви хочете дізнатися його ім’я, чому б вам просто не поглянути в його паспорт? — запитав він.

— Його ім’я в паспорті зазначене як Ретчетт, — відповів Пуаро. — Але, мсьє, це не було його справжнім ім’ям. Ця людина — Касетті, на чиїх руках викрадення багатьох людей в Америці.

Він дивився уважно, розповідаючи ці інформацію, але граф виглядав досить спокійно, лише дещо відкривши очі.

— Ага! — відповів він. — Це прояснює всю ситуацію. Ця дивна країна — Америка.

— Ви були там коли-небудь, мсьє?

— Я близько року був у Вашингтоні.

— Ви чули, напевно, про сім’ю Армстронгів?

— Армстронг, Армстронг — важко пригадати. Я там зустрічав багатьох людей. — Він посміхнувся, знизавши плечима. — Але повернімося до справи, джентльмени. Чим я можу вам допомогти?

— Ви пішли відпочивати — о котрій годині?

Очі Еркюля Пуаро опустилися до столу, де знаходився план вагону. Граф і графиня Андреній займали місця 12 та 13.

— Ми попросили розстелити одне купе, коли йшли вечеряти. Після повернення ми сіли в іншому…

— Перепрошую, яке це було купе?

— Номер 13. Ми грали в пікет. Близько одинадцятої моя дружина пішла спати. Провідник постелив моє ліжко і я теж ліг. Я спав аж до ранку.

— Ви помітили, як зупинився потяг?

— Я не знав про це до самого ранку.

— А ваша дружина?

Граф усміхнувся. «Моя дружина завжди бере з собою снодійне під час подорожей поїздом. Вона прийняла звичайну дозу тріоналу». Після невеликої паузи він додав: «Вибачте, що я нічим не зміг вам допомогти».

Пуаро простягнув йому шматок паперу та ручку.

— Дякую вам, графе. Це проста формальність, але чи не могли б ви написати своє ім’я та адресу?

Граф спокійно та акуратно вивів слова на папері.

— Це вже добре, що мені вдалося написати це вам, — вдячно зауважив граф. — Вимова у моїй країні дещо складна для людей, які її не знають.

Він написав дані на папері та віддав Пуаро, піднявшись із місця.

— Не думаю, що є велика потреба в тому, щоб моя дружина приходила сюди, — продовжив граф. — Нічого більше, ніж я, вона вам не розповість.

Очі Пуаро блиснули.

— Хто зна, хто зна, — сказав він. — Але, все ж таки, я б волів перекинутися з нею декількома словами.

— Запевняю вас, це не обов’язково. — Голос графа зазвучав дещо загрозливо.

Пуаро дещо прищурився.

— Це буде суцільна формальність. Як розумієте, це потрібно для мого звіту.

— Як забажаєте.

Граф неохоче попростував до виходу з вагону.

Пуаро взяв у руки паспорт і відкрив його. Оглянувши сторінку із даними та титулами графа, він перейшов до наступної сторінки.

Супроводжує: дружина.

Ім’я при народженні — Єлена Марія.

Дівоче прізвище: Ґолденберг.

Вік: двадцять.

На сторінці була масна пляма, поставлена якимось неакуратним службовцем.

— Дипломатичний паспорт, — заявив мсьє Бук. — Будьте обережні, друже. Ці люди не мають нічого спільного з убивством.

— Спокійніше, приятелю. Я буду галантний. Це лише формальність.

Його голос затих, коли графиня Андреній увійшла у вагон-ресторан. Вона виглядала сором’язливо, проте дуже чарівно.

— Ви хотіли мене бачити, месьє?

— Лише для звітності, графине. — Пуаро підвівся, провів її до стільця та сів навпроти. — Я лише хотів запитати, чи чули ви щось минулої ночі, що могло б пролити світло на цю справу?

— Нічого, мсьє. Я спала.

— І ви не чули переполоху, що зчинився в наступному купе? Американська леді, яка його займає, була просто в нападі паніки й істерично дзвонила провіднику?

— Я нічого не чула, мсьє. Просто я випила снодійне, розумієте.

— А! Я зрозумів. Добре, не буду вас більше затримувати. — Потім, як графиня підвелася, він задав їй ще питання: — Ще хвилинку. Ці дані — ваше дівоче прізвище, усе інше — вони правильні?

— Абсолютно.

— Можливо, ви б підписалися на цьому документі?

— Вона швидко написала красивим почерком — ЄленаАндреній.

— Ви були разом із чоловіком у Америці, мадам?

— Ні, мсьє. — Вона мило усміхнулась. — Ми тоді ще не були одружені. Ми одружилися лише рік тому.

— Добре, дякую, мадам. До речі, ваш чоловік курить?

Графиня насипу паля на нього свої очі.

— Так.

— Трубку?

— Ні. Сигари та цигарки.

— Дякую вам.

Графиня затримала свій погляд на детективі. Її чарівні, темно мигдалеві очі з довгими віями різко контрастували з блідим обличчям. Вона виглядала вишукано та екзотично.

— Чому ви це мене запитали?

— Мадам, — Пуаро провів рукою по своєму волоссю, — детективи задають різноманітні питання. Наприклад, ви не могли б мені сказати колір вашого халату?

Вона вирячилася на нього. Потім засміялася. «Із золотистого шифону. Це дійсно необхідно?»

— Дуже необхідно, мадам.

— Ви справді детектив? — здивовано запитала вона.

— До ваших послуг, мадам.

— Я думала, що у поїзді немає детективів, так як ми зараз у Югославії. Вони мали б бути в Італії.

— Я не югославський детектив, а міжнародний.

— Ви належите до Ліги Націй?

— Я належу до всього світу, мадам, — драматично запевнив Пуаро. — Я працюю переважно у Лондоні. Ви говорите англійською?

— Так, трішки, — відповіла вона з приємним акцентом.

— Не будемо вас більше затримувати, мадам. Бачите, нічого страшного не відбулося.

Вона посміхнулася, вклонилася та вийшла.

— Прекрасна жінка, —