Роджер Желязни - Знамення Долі

— Звичайно.

Він допив одним ковтком пиво і покинув бар.

Я знову поринув у роздуми.

Що за диявол, ким же насправді був цей Мартінес? Дізнатися це було більш ніж необхідно, тому що не викликало жодного сумніву, що Мартінес зовсім не той, за кого він намагається себе видати. Останні слова він вимовив на тари, моєю рідною мовою. І ця згадка про Амбер… Як це могло бути, я поняття не мав. Я проклинав власну самовпевненість, інертність, яка дозволила П так довго керувати ситуацією. Мені і в голову не приходило, що ситуація може дійти до настільки плачевного і моторошно заплутаного стану.

І заслужено тобі, подумав я. Але все-таки такий поворот справи мені зовсім не подобався.

— Все в порядку, — раптом пролунав голос Люка.

Він з'явився з-за рогу, вийняв з кишені кілька монет і кинув їх на стіл.

— Готово, — столик замовлено. Допивай і пішли.

Я допив пиво і піднявся. Люк провів мене по коридору назад в хол готелю, потім до виходу з іншого боку.

Зовні пахнув вечір. Ми перетнули майданчик автостоянки, вийшли на доріжку тротуару, ведучого уздовж Гваделупа-стріт, яку незабаром перетнула авеню Аламеда.

Ми двічі перейшли вулиці, минули велику церкву, потім звернули за кут. Люк показав на ресторан під назвою «Ла Тертулія» по інший бік вулиці неподалік від нас.

— Ось і він.

Ми перетнули вулицю, минули велику церкву. Увійшли в зал.

Це виявився іспанський ресторан, досить елегантно і в солідному стилі оформлений. Ми замовили глек сангрії, хлібний пудинг і багато чашок кави, свято дотримуючись нашої умови відкласти всі серйозні справи на потім.

Поки ми обідали, Люка двічі вітали проходячі мимо люди. обидва зупинялися біля нашого столика, щоб обмінятися привітаннями.

— Схоже, що ти багатьох знаєш в цьому місті, — зауважив я трохи згодом.

Люк посміхнувся.

— Я тут часто буваю у справах.

— Справді? На вигляд це не дуже велике місто.

— Так, згоден, але, знаєш, це враження оманливе. Як не як, це столиця штату. І наша продукція тут непогано купується.

— І ти часто сюди навідуєшся?

— Так.

Він кивнув.

— Це одна із самих гарячих точок в моєму діловому маршруті.

— А як це тобі вдається провертати такі справи, одночасно прогулюючись по горах?

Він підняв голову, відірвавшись від бойового розташування посуду на нашому столику, і посміхнувся.

— Мені конче знадобилося трохи відпочити, — зніяковіло сказав він. — Знаєш, я втомився від нескінченних міст, контор… Потрібно було піти й трохи побродити на природі, інакше я б просто не витримав. Власне, це одна з моїх справ у цьому місті. Справи, а потім — тут в окрузі так багато прекрасних місць…

Він сьорбнув кави.

— Знаєш, — раптом сказав він, — я хочу тобі запропонувати проїхатись у таку чудову ніч, щоб ти міг сам відчути те, про що я говорю.

— Звучить дуже привабливо, — відповів я, відшукуючи поглядом нашого офіціанта. — Але чи не занадто пізно? Ми нічого не побачимо в такій темряві.

— Що ти! Тут такі зірки, а потім — скоро зійде місяць. Повітря тут без жодних перебільшень кришталево чисте. Я раніше думав, що це просто художній образ, як говориться, але тут переконався, що таке справді буває. Та ти скоро сам все побачиш!

Я розплатився за рахунком, і ми вийшли з ресторану. І справді, сходив повний місяць.

— Моя машина стоїть біля готелю, — сказав Люк.

Ми ступили на тротуар.

— Сюди.

Коли ми повернулися на стоянку при готелі, він показав на свій фургон і запросив сідати. Він вирулив зі стоянки, біля найближчого кута звернув направо, потім вниз по схилу горба, по вулиці Отеро-стріт, потім по іншій — під назвою Гайд-парк роуд. Потім машин стало дуже мало.

Поки наша машина долала численні повороти, прямуючи все вище і вище, я відчув, як постійна напруга залишає мене.

Незабаром ми залишили позаду всі ознаки людського існування. Навколо запанувала ніч, тиша. Ніяких ламп або ліхтарів. Через відкрите вікно нас огортав запах сосен. Повітря було прохолодне, надзвичайно чисте. Я розслабився, забув на час про П і про все інше.

Я глянув на Люка. Він не зводив очей з дороги попереду, насупивши брови. Напевно, він відчув мій погляд, тому що раптом розслабився і посміхнувся мені.

— Ну, хто перший? — Запитав він.

— Давай ти, — сказав я.

— Гаразд. Коли ми з тобою розмовляли в той ранок про твоє звільнення з «Гранд Дизайн», ти сказав, що не збираєшся працювати в іншому місці і викладати теж не збираєшся.

— Вірно.

— Ти казав, що збираєшся трохи помандрувати.

— Ага.

— Але трохи пізніше у мене склалося інше враження.

Я нічого не відповів, і він скоса кинув на мене погляд.

— Я подумав, — продовжував він, — чи не збираєшся ти зайнятися торгівлею для створення фінансового фундаменту власної компанії або по замовленню когось, зацікавленого в тому, що ти продаєш. Ти розумієш, про що я?

— Ти думаєш, що я придумав щось нове і не хочу, щоб новинка дісталася «Гранд Дизайн»?

Він ляснув долонею по сидінню поруч із собою.

— Я завжди говорив, що ти не дурень. Ти просто виграєш час, щоб усе влаштувати, а потім знайдеш покупця, у якого найтовщий гаманець.

— Все це звучить цілком розумно, — погодився я, — якби справа була в цьому. Але це не так.

Він хмикнув.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Якщо я і працюю в «Гранд Дизайн», це зовсім не означає, що я працюю на них. Я не зрадник. Тобі слід було б це знати.

— Я ЗНАЮ.

— І питав я не з простої цікавості. У мене були інші наміри — я хотів, щоб ти справді чогось досяг, чогось у житті.

— Спасибі.

— Я міг би допомогти тобі.

— Я починаю розуміти, Люк, але…

— Спочатку вислухай мене, добре? Дай відповідь, якщо зможеш, на одне питання: Ти ще ні з ким ніяких угод не укладав?

— Ні.

— Я так і думав. Це було дещо передчасно.

Дерева обабіч дороги стали тепер вище, нічний вітерець став прохолодніше, а місяць здавався яскравішим і більшим, ніж у місті. Ми ще кілька разів повернули, петляючи по звивистій дорозі, підіймаючись все вище.

Кілька разів я бачив відблиск місячного світла на кам'яних обривах по ліву сторону дороги. Огорож тут не було.

— Послухай мене, я зовсім не намагаюся влізти в вигідну справу задарма, — сказав він. — І я не намагаюся виманити у тебе частку по старій пам'яті, як твій товариш по коледжу. Ні. Стара дружба — це одне, а справи є справи. Хоча в бізнесі теж не завадить