Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

себе в думці. Чи вона гадає, що жодної помилки в житті не припустила? Окрім тої, що з-поміж усіх вибрала тоді його, Павла? А що, коли вона і досі ще перебирає?! Що їй з якогось котика — то забава, на якусь часинку! Скоро розчарується й відчує, що тільки він, Павло, їй потрібний, а більше ніхто. Треба спішити їй назустріч! Не ховатися у лісі, не дичавіти від злоби, а поки не пізно — таки знайти Вікентія Сергійовича й попросити в нього допомоги.

Відчувши, що намацав якусь рятівну ниточку, Павло підхопився і вибрався з гущавини на знайому стежку. Привела вона його до самого дому. Відчинив мальовані ворота, ступив на подвір'я. Назустріч вибіг пес — він гавкнув, але тут же стиха заскавучав, ніби докоряв йому, Павлові, що той не частим гостем буває у матері, важко його відразу і впізнати. Це звичайний, дворовий собака, некрасивий навіть, але такий розумний, що всі його люблять, окрім вітчима, що до кішок і собак не дуже прихильний. За інших обставин собаки й не тримав би, але живуть вони серед лісу, де потрібний сторож.

Павло нахилився, погладив Сірка, а собака лизнув йому руку. От і привіталися. Шкодував лише Павло, що не мав ніякого гостинця — вже сам був голодний, живіт аж підводило. Пройшовся спочатку попід хатою, знайшов у схованці ключа і відімкнув двері. Мати до міста подалася, а Вікентій Сергійович — де? У холодильнику знайшов учорашній борщ — зачерпнув ополоником… Мати, як відчувала, що він приїде в гості: змалку бо звик до цієї страви і завжди дивується, що Наталя не варить борщі — не любить хіба? Правда, переконався, що Наталя взагалі не любить готувати їжу. Ціла біда, як треба щось зварити, сердиться тоді — мовляв, коли вже настане час, що жінка не стирчатиме вдома біля плити? Не витримав якось, запитав:

«Може, й жінкою тобі не хочеться бути?» Не зрозуміла вона, подивилася. І він пояснив: «А хто ж тоді за тебе буде матір'ю? Дітей твоїх роститиме?» Сказала йому: «Я жити хочу, Павле!»

Подумав — роздратована, що мусить порпатися на кухні, й не варто їй перечити. Але треба буде знайти якусь нагоду і про дітей поговорити з нею, спокійно і серйозно, час бо йде, роки спливають, наче за водою.

Попоїв Павло, відчув, що вже й сили поволі прибувають. Відкинувши фіранку, дивився на подвір'я, а все-таки гарна в матері садиба! Дім просторий — як на двох, то аж завеликий. Мають садок — черешні, груші. Та й повітря чисте, запашне. Знав, видно, Вікентій Сергійович, що робить, коли умовляв матір залишити місто… Господар він добрий. Під горіхом обладнав альтанку, лавиці поставив — а скільки раз збиралася там уся родина на гостину? Ні, треба помиритися і жити по-людськи!

Не сердився тепер Павло на вітчима, бачив тільки те, що той скаржиться на серце. І їм із Наталею материнський дім — це готова дача. Найкраща з усіх дач, які можуть бути! На другий рік відмовить Наталю від моря, ціле літо перебудуть тут. Коли дійдуть з Наталею до згоди, все буде гаразд…

Найбільшу надію покладав тепер Павло на вітчима. Але де він — невже на роботі? Сьогодні ж вихідний!

Все-таки навідався в лісництво, спитав сторожа:

— Не бачили Вікентія Сергійовича?

— А ви йому хто? — хотів затягнути бесіду старий.

— Я — син.

— Його син?

— Так, син… Павло…

— Немає у Вікентія Сергійовича ніякого сина.

— Є, й не один, а двоє!

— Нехай і так… — замислився старий, а через якусь хвильку поцікавився: — То що ви хотіли?

— Шукаю ось батька. Він не на роботі?

— Неділя сьогодні, у Вікентія Сергійовича — теж, чого б йому бути на роботі? Пошукайте вдома.

— Та шукав…

— А ви з міста?

— З міста.

— Походите по лісу, грибочки пошукаєте, а тим часом і батько повернеться. Коли батько…

— Батько, вже казав вам.

— Нехай так… Мені то що?

Павло пішов пригнічений. Чи не знову доля знущається над ним? Каже йому — що би не робив, не викрутиться, за все в житті треба розплачуватися… А все-таки де він, Вікентій Сергійович? Такий чоловік без діла не сидітиме — якщо нікуди не поїхав, то, певно, подався на річку щук ловити… чи ні — по гриби. Звичайно, по гриби!

Зразу від лісництва повернув до хащі. Спустився до річки, подивився в один бік, у другий — нікого не видно. Поблукав по лісу, знайшов кілька сироїжок, але не мав спокою: день біжить, а завтра на роботу… треба щось чинити! Можливо, Вікентій Сергійович прийшов, уже давно вдома, а він собі розгулює!

Ні вітчима, ні матері все ще не було. Все ж була надія, що Вікентій Сергійович близько, нікуди не поїхав і, напевно, невдовзі об'явиться.

Біля замкнутих дверей Павло присів на сходинки, схопив за шию пса, притягнув до себе, відчувши несподівано, як його усього обіймає жаль. Тяжкий і пекучий, аж набігли сльози. Ніби він утратив когось дуже близького, дорогого, рідного й залишився на світі один. Навіть друзі — й ті його покинули, відцуралися, лише собака біля нього. Та й це тому, що дуже негарний, нікому не потрібний. Пильно дивився в очі псові, котрий, здавалося, читав усі його думки і сумував по-своєму, по-собачому, що нічого не може зробити, щоб допомогти. І слова не промовить, бо ж — тварина.

Павло мимоволі смикнув його за вухо. Пес аж заскавучав, відскочив від нього і сховався в будку. Звідти підозріло дивився на нього і ніби чекав, коли вже він насидиться, підніметься і піде?

А Павло думав, думав.

А сутінки згущалися, згущалися.

… Прокинувся вранці. Розглянувся — ні матері, ні вітчима. Це вже налякало. Зашив розірваний піджак, накинув на себе вітчимів дощаник.

Накрапав дощ — осінній дощ, що вже як розійдеться, то не буде йому кінця-краю. Під накриттям збиралися ранні пасажири. Хтось із товстим портфелем ніби привітався до нього, Павла, а він не міг згадати — що за чоловік? Поглядав на нього, поки той не насупився і не відвернувся. Павлові він здався якимсь підозрілим. Подумав — навмисно слідкує за ним, якби вчинив злочин. Чи невідомість, думав, у котрій він тепер перебуває, — не найбільша кара? І найперше, що треба зробити — позбутися цієї невідомості, нікого не кличучи собі на допомогу — ні матері, ні вітчима, ні брата. Нехай потім буде що завгодно, але спочатку…

І ось Павло, нарешті, перед своїм домом. Дивується — ніхто не звертає на