Юліан Семенов - Ненаписані романи

— бойовик, експропріатор, був близький до Сталіна, — не треба згадувати про це. Теоретик марксизму і стратег революції, починаючи з початку століття, яким має стати Сталін, не повинен, більше того, аж ніяк не мусить бути зв’язаний з тими акціями, що їх проводив Камо.

Потім Чичеріна замінили Литвиновим, — усе-таки саме він, Максим Максимович, був першим, хто на початку століття написав Леніну про молодих кавказьких публіцистів-революціонерів, — отже, йшлося про Сталіна, про кого ж іще?! Саме з ним Сталін працював у Берліні в дев’ятсот сьомому, намагаючись полегшити долю Камо.

На початку тридцятих було надруковано статтю про революційну меншість «Месаме-Дасі», яку очолювали Кецховелі, Цулукідзе і Сталін: таким чином дезавуювали звіт тифліського охранника, надрукований у «Заре Востока», — так, Коба був «меншовиком» у «Месаме», але ці меншовики були справжніми ленінцями, національна особливість грузинської соціал-демократії, звідки було це знати царському жандармові?!

Така публікація остаточно дезавуювала і Мартова; а втім, цей — не страшний, помер в еміграції, мертві приречені на мовчання.

У тридцять четвертому, після з’їзду, а особливо коли опублікували замітки Сталіна проти марксистського історика Покровського в перекладі грузинською, Берія приїхав до Москви й поклав на стіл вождя теку, де були зібрані висловлювання кавказьких більшовиків про те, хто справді стояв на чолі революційного руху в Баку і Тифлісі. Хоч ім’я Сталіна й згадувалось (слава богу, не двадцять п’ятий рік), але всі кавказькі більшовики на перше місце ставили того ж Ладо Кецховелі, Авеля Єнукідзе, Нарімана Наріманова, Степана Шаумяна, Олексія Джапарідзе, Мешаді, Азізбекова, Віктора Курнатовського, Сталіна вперто називали після всіх.

Переглянувши теку, Сталін посміхнувся:

— Істинним і єдиним творцем грузинської соціал-демократії був російський марксист Ленін… А Сталін… Що ж, Сталін не женеться за славою, він завжди був вірним учнем Леніна, немає почеснішого звання, ніж бути його учнем і сподвижником…

У тридцять шостому Берія почав поголовні арешти ветеранів більшовицького руху на Кавказі; архіви нещадно спалювали, настав час переписати історію: апарат Берія підготував йому книжку — «До історії більшовицьких організацій Закавказзя».

Берія спом’янув «соратника» Сталіна — Віктора Курнатовського, той почав боротьбу з царизмом у минулому столітті, був подвижником «Народної волі» уже в ті роки, коли Сталін тільки читав «Закон божий» у духовному училищі; дружив з Леніним, коли Коба вчився в семінарії, готуючись стати утішником людським, священиком; згадав Берія і «учнів» вождя — Кецховелі, Цулукідзе, Джапарідзе, — адже саме ці учні й привели в свої робітничі гуртки нікому не відомого юнака; замовчувалася роль керівника тбіліського підпілля Джібладзе, більшовицького ветерана Стуруа — а вони ж учили молодого Кобу азів політичної боротьби; тисячі й тисячі грузинських ленінців і всіх тих, хто все ще наважувався пам’ятати правду, знищили.

… Переглянувши рукопис Берія, вождь зробив лише кілька редакторських зауважень, додав абзаци про роль російського робітничого класу, вписав прізвище Калініна (все ще популярний серед селян, може знадобитись), і, повертаючи манускрипт, заново подивився на Берія: цей не підведе, він і з Єжовим розправиться, підчистить і в Москві, тут це легко зробити, Москва — не Тбілісі, тут горців немає…

… І ось тепер, у Сухумі, молодий ще секретар обкому (скільки йому було в двадцять другому?) торкнувся того, що так не любив Сталін, не любив і боявся; ох, люди, бідолашні, недолугі люди, треба боятися майбутнього, а ми несемо в собі страх перед безповоротним минулим.

Тим часом, зібравшись з думками, Мгеладзе говорив далі, піднявши від хвилювання голову:

— У нас, грузинів, перший тост треба виголошувати за гостей. А найдорожчим гостем ми сьогодні маємо право назвати чудового російського більшовика Климента Єфремовича Ворошилова, героя громадянської війни, соратника товариша Сталіна по роботі в Державному комітеті оборони під час Великої Вітчизняної, луганського робітника, який став одним з керівників першої в світі багатонаціональної держави робітників та селян… За Климента Єфремовича, товариші, а в його особі — за великий російський народ!

Усі, хто сидів за столом, мовчали; келихів ніхто не торкнувся.

Сталін глухо кашлянув, ледь здвигнув плечима й сказав:

— Спасибі за прекрасний тост, — і, холодно глянувши на розгубленого. Ворошилова, підніс келих, відпивши один ковток. — Було б погано, якби мені, москвичеві, довелось виправляти помилку грузина Чарквіані, молодець, Мгеладзе…

… Після обіду, що вдався на славу, Сталін спитав дружину Мгеладзе:

— Ви хто за національністю?

Жінка відповіла:

— Напівкровка.

Сталіну говорили, що дружина Мгеладзе єврейка; розкуривши люльку, поцікавився:

— По-грузинськи добре розмовляєте?

— Не дуже, товаришу Сталін.

— Треба добре знати мову народу, серед якого живете. Вчіть грузинську, думаю, знадобиться.

Незабаром Мгеладзе перемістили в Тбілісі, — на першого секретаря ЦК. Підписуючи призначення, Сталін сказав Маленкову:

— Я часом побоювався, що останнім відважним грузином був Авель Єнукідзе; на щастя, помилився; Мгеладзе — достойна людина, не боїться постояти за себе, такий дасть лад…

(Маленков тоді — вже вкотре — подивувався, як приязно Сталін говорив про тих, кого розстріляли за його наказом, але з особливою теплотою згадував епізоди, пов’язані з Єнукідзе, Бухаріним та Каменєвим.)

… Незабаром після смерті вождя Мгеладзе призначили директором радгоспу; а згодом він і зовсім зійшов нанівець, «пенсіонер республіканського значення».

14

… Свою останню промову Сталін виголосив на XIX з’їзді партії, коли ВКП(б) перейменували на КПРС, — більшовизм як ідейна течія російської революційної думки формально перестав існувати, став надбанням історії…

Як завжди, він зрідка заглядав у текст — але цього разу тільки три сторінки, може, трохи більше. Надруковано було на спеціальній машинці з великим шрифтом — генералісимус не хотів надівати окулярів; зміну в звичному образі вождя напевне обіграють вороги, та й радянські люди будуть незадоволені — вони не люблять таких перемін; яким був Сталін двадцять четвертого року, коли почали друкувати його фотографії в газетах, таким він має лишатися навіки…

Сталін читав повільно, часто замовкав на хвилину, а то й довше, немов насолоджуючись тією гнітючою тишею, що западала в залі. Хоч насправді йому зараз це зовсім байдуже, він давно звик до німотної уваги в будь-якому приміщенні, тільки-но починав говорити. Проте, оскільки в залі сиділи Мао, Торез, Енвер Ходжа, Тольятті, Готвальд, Берут, Ракоші, Пік, Георгіу-Деж, Хо, Кім Ір Сен, Полліт, Долорес, він побоювався, що вони помітять його старечу шепелявість, хрипучу задишку і те, як іноді заплітається язик; свої якого завгодно приймуть, Росія старих шанує дужче, ніж молодих; дожити до старості — це означає ввійти у вічність; молодих політиків легко забувають, ім’я має стати звичним, завжди бути в пам’яті, як «Отче наш»…

Сталіну доповідали, що після останніх процесів у Празі, коли розстріляли генерального секретаря ЦК компартії Рудольфа Сланського,