Еміль Золя - Завоювання Плассана

Нараз Муре спинився посеред площі Супрефектури і пильно глянув на абата Бурета.

— Он як? — здивовано промовив той.

— Так мені говорили… Наш епіскоп нібито має його на увазі в майбутньому, а тим часом новий вікарій залишається в тіні, щоб не викликати заздрощів.

Абат Бурет пішов далі, завертаючи за ріг вулиці Банн, і спокійно сказав:

— Ви мене дуже дивуєте… Фожа — людина проста, навіть занадто скромна… Наприклад, у церкві він бере на себе такі дрібні доручення, які ми звичайно даємо простим священикам. Це свята людина, але до життя він не пристосований. Я майже не зустрічаю його у епіскопа. З першого ж дня він вороже поставився до абата Феніля, але я йому пояснив, що для того, щоб бути добре прийнятим у епіскопа, треба заручитись прихильністю старшого вікарія. Він не зрозумів, я побоююсь, що він трохи обмежений… Візьміть, наприклад, його часті відвідини абата Компана, нашого бідного кюре, який зліг два тижні тому, і, мабуть, незабаром піде від нас. Так от, вони зовсім недоречні і завдадуть йому величезної шкоди. Компан ніколи не міг ужитися з Фенілем. Справді, треба прибути з Безансона, щоб не знати речей, відомих усій єпархії.

Бурет розпалився, тепер уже він спинився на розі вулиці Канкуен і став перед Муре:

— Ні, любий мій пане, вам сказали неправду: Фожа невинний, як новонароджена дитина… У мене нема честолюбства, правда? Один господь знає, як я люблю Компана, це золоте серце! І все-таки я відвідую його тільки потай. Він сам мені сказав: «Бурете, мені вже недовго лишилося жити, мій старий друже. Якщо ти хочеш стати на парафію після мене, старайся, щоб тебе не часто бачили коло моїх дверей. Приходь пізно ввечері і стукни тричі, сестра тобі відчинить…» Тепер я завжди чекаю ночі, ви розумієте… Не варто псувати собі життя. І без того так багато прикростей!

Він говорив розчуленим голосом. Схрестивши руки на животі, він пішов далі, схвильований наївним своїм егоїзмом, від якого плакав над самим собою, і шепотів:

— Бідний Компан, бідний Компан…

Муре був спантеличений. Тепер він зовсім не розумів абата Фожа.

— Однак мені передавали такі точні відомості, — спробував він сказати ще раз. — Ішлося про те, щоб призначити його на дуже високу посаду.

— Та ні, кажу вам, що ні! — вигукнув священик. — У Фожа нема перспектив. Ось іще один факт. Ви знаєте, що я обідаю щовівторка у пана голови суду. На тім тижні він дуже просив привести до нього Фожа. Він хотів познайомитися з ним, щоб мати, певно, свою думку про нього… І що ж, ви ніколи не вгадаєте, що зробив Фожа. Він відмовився прийняти це запрошення, мій любий пане, відмовився рішуче. Скільки я йому не говорив, що він отруїть собі перебування в Плассані, що він остаточно посвариться з Фенілем, завдавши такої образи панові Растуалю, він уперся, не хотів нічого слухати… Мені здається, хай мені бог простить, розсердившись, він навіть сказав, що не хоче бути йому зобов’язаним, приймаючи запрошення на цей обід.

Абат Бурет засміявся. Вони дійшли до церкви св. Сатюрнена. Абат затримав Муре перед маленькими дверима церкви.

— Це дитя, велике дитя, — казав він далі. — Ви тільки подумайте: обід у пана Растуаля може його скомпрометувати!.. Отже, коли ваша теща, ласкава пані Ругон, доручила мені вчора запросити до неї Фожа, я не приховав від неї, що дуже побоююсь відмови.

Муре насторожився.

— А-а, моя теща доручила вам запросити його?

— Так, вона приходила вчора до церкви. Я хотів зробити їй приємність і погодився піти сьогодні до цього дивака… Я був певен, що він відмовиться.

— І він відмовився?

— Ні, я дуже здивувався, але він прийняв запрошення.

Муре відкрив рота і знову закрив його. Священик задоволено кліпав очима.

— Треба признатися, я поводився хитро… Більш як годину я пояснював Фожа становище вашої тещі. Він хитав головою, вагався, говорив про свою любов до самотності… Коли я вже дійшов до краю, я раптом згадав про одну пораду цієї шановної дами. Вона просила мене особливо підкреслити те, що її салон, як це всі у місті знають, — нейтральна територія… От після цього він наче зробив над собою зусилля і погодився. Він обіцяв, що неодмінно прийде завтра. Я зараз напишу кілька рядків ласкавій пані Ругон, щоб повідомити її про нашу перемогу.

Він постояв ще хвилину, говорячи ніби сам з собою і поводячи своїми великими блакитними очима.

— Пан Растуаль, певне, образиться, але це не моя вина… До побачення, любий пане Муре, до побачення, моє привітання всім вашим!

І він увійшов до церкви; подвійні двері тихенько зачинилися за ним. Муре глянув на ці двері і знизав плечима.

— Ще один балакун, — буркнув він, — ще один з тих, що не дають вам і слова сказати, а самі говорять і говорять, але так, що нічого й не скажуть… А! Фожа йде завтра до нашої чорнюхи… Яка шкода, що я посварився з тим дурнем Ругоном!..

Весь час по обіді Муре бігав у своїх справах. Ввечері, лягаючи спати, він ніби між іншим спитав дружину:

— Ти підеш завтра ввечері до твоєї матері?

— Ні, — відповіла Марта. — У мене багато роботи. Певно, я піду в той четвер.

Він не наполягав. Але перед тим, як загасити свічку, почав знову:

— Ти даремно так рідко виходиш з дому. Піди все-таки завтра ввечері до матері, трохи розважишся. Я сам догляну дітей.

Марта здивовано подивилась на нього. Звичайно він тримав її вдома, — вона раз у раз була йому потрібна для тисячі дрібних послуг, — і буркотів завжди, коли вона якусь годину була відсутня.

— Я піду, якщо ти цього хочеш, — сказала вона.

Він загасив свічку, поклав голову на подушку і пробурмотів:

— От і добре, ти нам розкажеш про вечір, це розважить дітей.

VI

Другого вечора, близько дев’ятої години, абат Бурет зайшов за абатом Фожа; він обіцяв йому, що введе його в салон Ругонів і познайомить з ними. Фожа, вже готовий, стояв посеред величезної порожньої кімнати, натягуючи чорні рукавички, побілілі на кінчиках пальців. Глянувши на нього, абат Бурет зробив легку гримасу:

— Хіба у вас немає іншої сутани? — спитав він.

— Ні, — спокійно відповів абат Фожа, — я вважаю, що й ця ще зовсім не погана.

— Авжеж, авжеж, — забелькотів старий священик. — Дуже холодно сьогодні, ви нічого не накинете на плечі?.. Що ж, ходімо.

Були перші заморозки. Абат Бурет у шовковій тілогрійці задихався,