Еміль Золя - Завоювання Плассана

Говорячи це, він прямував до дверей. Фелісіте йшла так близько від нього, що, здавалось, вона виштовхувала його. Всі провели його на вулицю. Він одв’язував коня, віжками прив’язаного до віконниці, коли абат Фожа, який повертався додому, пройшов, злегка вклонившись, повз них. Наче чорна тінь промайнула нечутно. Фелісіте хутко обернулась, провела Фожа очима до сходів, не встигши зазирнути йому в обличчя. Маккар наче до місця прикипів від подиву, похитав головою і пробурмотів:

— Як, мій хлопче, ти взяв до себе пожильцем попа? У нього якийсь чудний погляд, у цього чоловіка. Бережись, сутани приносять нещастя.

Він сів у свою двоколку, посвистуючи потихеньку, і підтюпцем поїхав вулицею Баланд. Його зігнута спина і хутряний кашкет зникли за рогом вулиці Таравель. Коли Муре обернувся, він почув, що теща говорила Марті:

— Мені здається, краще буде, якщо ти сама з ним поговориш, щоб моє запрошення було не таким офіційним. Ти мені зробиш приємність, якщо тобі вдасться з ним поговорити.

Вона замовкла, почуваючи, що виказала себе. Нарешті, міцно поцілувавши Дезіре, вона пішла, кинувши ще раз погляд на вулицю, щоб пересвідчитися, що Маккар не повернеться базікати про неї, коли вона піде.

— Ти знаєш, що я забороняю тобі встрявати в справи твоєї матері, — сказав Муре своїй дружині, коли вони входили в дім. Завжди вона затіває якісь історії, що в них ніхто не розбереться. Ну, на якого дідька потрібен їй цей абат? Коли б у неї не було прихованого інтересу до нього, вона не запрошувала б Фожа. Недарма цей піп приїхав сюди з Безансона. Тут щось криється.

Марта знову взялася за вічне своє лагодження білизни, яке забирало в неї цілі дні. Він ще трохи покрутився коло неї, примовляючи:

— Вони мене просто смішать, старий Маккар і твоя мати. Ну, вже й ненавидять вони одне одного! Ти бачила, як її дратувало, що він завітав до нас. Вона завжди боїться, що він почне розповідати про неї такі речі, про які не треба знати стороннім. А він би міг розказати чимало цікавого!.. Але мене до нього і калачем не принадиш! Я поклявся не встрявати в цей бруд… Бачиш, мій батько мав рацію, коли говорив, що рідня моєї матері, всі оці Ругони і Маккари, не варті шворки, на якій їх слід було б повісити. У мене та сама кров, що і в тебе, отже, тобі нема чого ображатися, коли я кажу це. А кажу я тому, що це правда. Вони розбагатіли тепер, але бруду з них це не змило, а навіть навпаки…

Нарешті він пішов пройтися по бульвару Совер, де звичайно зустрічався з приятелями, балакав з ними про погоду, про врожай, про недавні події. На другий день він узяв на себе велику поставку мигдалю і більш як тиждень йому довелося бігати в цій справі, отож він майже забув про абата Фожа. А втім, абат уже починав йому набридати, надто вже він був потайний. Двічі Муре навіть ухилявся від розмови з ним, зрозумівши, що той шукав його тільки, щоб дослухати історію про зграю супрефектури і Растуаля. Коли Роза розповіла йому, що пані Фожа знов намагалася викликати її на розмову, він дав собі слово більш не розкривати рота. Тепер, дивлячись на щільно зсунені завіски верхнього поверху, він бурмотів:

— Ховайся, ховайся, мій любий… Я добре знаю, що ти мене підстерігаєш за твоїми завісками, та це не допоможе тобі, якщо ти тільки у мене збираєшся випитати щось про своїх сусідів.

Думка, що абат стежить за ним, дуже тішила його. Він напружував усі сили, щоб не потрапити в пастку. Але одного вечора, повертаючись додому, він помітив кроків за п’ятдесят поперед себе абатів Бурета і Фожа, що спинились коло дверей пана Растуаля. Він сховався за рогом будинку. Священики тримали його там добру чверть години. Вони жваво про щось розмовляли, розходились і сходилися знову. Муре зрозумів, що абат Бурет умовляв абата Фожа зайти з ним до голови суду. Той просив вибачити йому і кінець кінцем рішуче відмовився. Це було у вівторок, в день званих обідів. Нарешті Бурет увійшов у будинок пана Растуаля, а Фожа поплентався додому смиренною ходою. Муре замислився. Справді, чому Фожа не пішов до пана Растуаля? Весь причет церкви св. Сатюрнена там обідав: абат Феніль, абат Сюрен та інші. В Плассані не було жодного чорноризця, який не втішався б прохолодою в садку коло фонтана. Ця відмова нового вікарія була справді дуже дивна.

Коли Муре повернувся додому, він швиденько пішов у садок, щоб глянути на вікна третього поверху. Через хвилину він побачив, що завіска на другому вікні праворуч заворушилася. Напевно, абат Фожа ховався там, щоб простежити, що робиться у пана Растуаля. З деяких рухів завіски Муре зрозумів, що він дивиться також і в бік супрефектури.

На другий день, у середу, коли він збирався вийти з дому, Роза сказала йому, що абат Бурет сидить вже не менш як годину у пожильців з третього поверху. Тоді він повернувся назад і почав нишпорити в їдальні. Коли Марта спитала, чого він шукає, він роздратовано сказав про якийсь папірець, без якого не може вийти з дому. Пішов на другий поверх глянути, чи не лишив його там. Довго чекав він за дверима, аж поки не почув, як на третьому поверсі пересувають стільці; тоді він поволі зійшов униз і затримався в передпокої, щоб абат Бурет мав час наздогнати його.

— А! Ви тут, пане абат! Яка щаслива зустріч!.. Ви йдете до церкви святого Сатюрнена? Який чудесний збіг, я теж іду в той бік. Я охоче проведу вас, якщо ви не маєте нічого проти.

Абат Бурет відповів, що він дуже задоволений з цього. Обидва повільно пішли вулицею Баланд у напрямі площі Супрефектури. Абат був огрядний чоловік з добрим, наївним обличчям і великими блакитними, як у дитини, очима. Його широкий шовковий пояс, туго затягнутий, окреслював м’який круглий живіт, руки в нього були надто короткі, хода важка, він ішов, трохи відкинувши голову назад.

— Ну, — сказав Муре, зразу переходячи до того, що цікавило його, — оце ви відвідали нашого наймилішого пана Фожа… Я мушу подякувати вам, ви знайшли мені пожильця, яких мало.

— Так, так, — пробурмотів священик, — це достойна людина.

— О! І зовсім спокійна. Ми не помічаємо навіть, що у нас є стороння людина. І він дуже ввічливий, дуже добре вихований до того ж… Ви знаєте, мене запевняли,