Агата Крісті - Тринадцять загадкових випадків

Філіп Ґарод запросив мене на обід і під час пообідньої розмови згадав, що недавно йому розповіли про одну досить цікаву справу.

«Я хотів би розповісти про неї й вам, Петеріку, проте, будь ласка, збережіть мої слова в таємниці».

«Обіцяю», — відповів я.

«Один мій друг, котрий сподівався на спадщину від свого родича, був неабияк розчарований, коли довідався, що цей родич надумав облагодіяти одну недостойну особу. Мій друг, боюся, трохи нерозбірливий у своїх методах. У тому домі була служниця, дуже віддана інтересам сторони, яку я схильний назвати законною. Мій друг дав їй надзвичайно прості інструкції. Він дав їй авторучку, наповнену чорнилом. Вона повинна була покласти її в шухляду письмового столу в кімнаті хазяїна, але про всяк випадок не в ту шухляду, де зазвичай зберігалася його авторучка. У тому випадку, якби хазяїн попросив її засвідчити його підпис на якомусь документі й звелів їй подати його авторучку, вона мала принести йому не ту авторучку, яку він просив, а саме цю, що була точною копією тієї. Це було все, що мій друг попросив зробити ту дівчину. Більше він нічого їй не доручав. Вона була відданим створінням і точно виконала його інструкції».

Він урвав свою мову й запитав:

«Вам не нудно слухати мене, Петеріку?»

«Аж ніяк, — сказав я. — Я слухаю вас із великою цікавістю».

Наші погляди зустрілися.

«Ви, звичайно ж, не знаєте мого друга», — сказав він.

«Звісно, що не знаю», — відповів я.

«Тоді все гаразд», — сказав Філіп Ґарод.

Петерік помовчав, а тоді продовжив із усмішкою.

— Тепер ви зрозуміли, у чому був секрет? Авторучка була наповнена чорнилом, яке довго на папері не зберігається, — це розчин крохмалю у воді, до якого додають кілька крапель йоду. Утворюється рідина темно-синього кольору, що нічим не відрізняється від чорнила, але через чотири або п'ять днів письмо повністю зникає, наче його там не було.

Міс Марпл захихотіла.

— Чорнило, яке зникає, — сказала вона. — Я його знаю. Давно це було, коли я гралася ним іще дитиною.

Вона подивилася на всіх усміхненим поглядом і ще раз насварилася пальцем на містера Петеріка.

— Але все одно ви налаштували нам пастку, містере Петерік. Це так схоже на адвоката.

Розділ шостий

ВІДБИТОК ВЕЛИКОГО ПАЛЬЦЯ СВЯТОГО ПЕТРА

— А зараз, тітонько Джейн, черга за вами, — сказав Реймонд Вест.

— Атож, тітонько Джейн, ми сподіваємося почути від вас щось по-справжньому пікантне, — підхопила Джойс Лампрієр.

— Бачу, ви смієтеся з мене, мої любі, — сказала міс Марпл із доброзичливою лагідністю в голосі. — Ви думаєте, позаяк я прожила в цьому Богом забутому селі все своє життя, то не могла бачити нічого особливо цікавого.

— Боронь мене боже, щоб я коли-небудь дивився на сільське життя як на щось мирне й не позначене ніякими цікавими подіями, — палко заперечив Реймонд. — А тим більше, після тих жахливих одкровень, які ми почули від вас! Космополітичний світ здається тихим і мирним місцем супроти Сент-Мері-Мід.

— Річ у тому, мій любий небоже, — сказала міс Марпл, — що людська натура всюди майже однакова, а коли живеш у селі, то маєш нагоду спостерігати її з особливо близької відстані.

— Ви й справді унікальна людина, тітонько Джейн! — вигукнула Джойс. — Сподіваюся, ви не проти, що я називаю вас тітонькою Джейн? — запитала вона. — Я сама не знаю, чому так роблю.

— Невже й справді не знаєте, моя люба? — сказала міс Марпл.

На мить або дві вона підняла очі й подивилася на дівчину з таким лагідним і трошки насмішкуватим виразом, що обличчя в тієї густо почервоніло. Реймонд Вест неспокійно засовався й прокашлявся з таким виглядом, ніби чимось був дуже збентежений.

Міс Марпл подивилася на них обох, іще раз усміхнулась, а потім знову спрямувала всю увагу на своє плетиво.

— Звичайно ж, це правда, що я прожила життя, яке можна назвати небагатим на події, але я здобула великий досвід, розв’язуючи різні невеличкі проблеми, що поставали переді мною. Деякі з них були справді дуже заплутаними, але розповідати вам про них немає сенсу, бо вони пов’язані з такими незначними подіями, які не зможуть вас зацікавити, — такими, наприклад, як: хто порізав сітку плетеної торбинки місіс Джонс? Або: чому місіс Сімс одягала свою нову шубу лише один раз? Хоча відповіді на такі запитання могли б становити неабиякий інтерес для будь-якого дослідника людської природи. Ні, вас може зацікавити, думаю, лише одна історія з тих, що їх я можу пригадати, — це та, яка пов’язана з чоловіком моєї бідолашної племінниці Мейбл.

Відтоді минуло вже десять або й п’ятнадцять років, і, на щастя, все давно закінчилося й усі про це давно забули. Людська пам’ять коротка — і це для людей дуже добре, я завжди так думала.

Міс Марпл замовкла й прошепотіла сама до себе:

— А зараз мені треба порахувати кількість петель у цьому ряду. Щось я не бачу тут істотного зменшення. Одна, дві, три, чотири, п’ять, а далі три виворітні петлі; усе гаразд. То що я там казала? Ага, я почала розповідати вам про бідолашну Мейбл.

Мейбл була моєю небогою. Мила дівчина, дуже навіть мила дівчина, але з домішкою чогось такого, що дає нам підстави назвати її дурненькою. Вона занадто любила бути мелодраматичною й базікати набагато більше, аніж годилось би, коли щось виводило її з рівноваги. Вона одружилася з містером Денменом, коли їй було двадцять два роки, і, боюся, той шлюб удався не надто щасливим. Я дуже сподівалася, що їхні взаємини ні до чого істотного не призведуть, бо містер Денмен був чоловіком шаленої вдачі, — не таким чоловіком, який став би терпіти химери Мейбл, — і я також довідалася, що в його родині були випадки божевілля. Але тоді дівчата були такими самими впертими, як і тепер, й такими вони будуть завжди. І Мейбл одружилася з ним.

Я дуже рідко бачилася з нею після її одруження. Раз або двічі вона приїздила до мене, і вони запрошували мене до себе кілька разів, але, щиро кажучи, я не дуже люблю бувати вдома в інших людей, і тому завжди знаходила якийсь привід, щоб не поїхати. Вони були одружені вже десять років, коли містер Денмен несподівано помер. Дітей у них не було, і він залишив усі свої гроші Мейбл. Я, звичайно, написала Мейбл і повідомила її, що приїду до неї, якщо вона захоче мене бачити; але вона відповіла мені дуже стриманим і розумним листом, із якого я зрозуміла, що вона аж ніяк не пригнічена глибоким горем. Я