Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

— Залазь, — сказав він. — А тоді поговоримо.

Вона вся тремтіла, і він однією рукою взяв її за зап'ясток, а другою знову легенько обняв. Вона відхилила голову.

— Іди до мене, зайчику, — сказав він і поцілував її в шию.

— Я боюся.

— Ні. Не бійся. Іди до мене.

— А як?

— Просто залазь. Місця вистачить. Хочеш, я тобі допоможу?

— Ні,— сказала вона і за мить була вже в мішку, і він міцно притис її до себе й хотів поцілувати в губи, але вона сховала обличчя в згорнену з одягу подушку й тільки міцно обхопила руками його шию. Потім він відчув, що її руки ослабли і вона знову тремтить у його обіймах.

— Ні,— сказав він і засміявся. — Не бійся. Це пістолет.

Він узяв пістолет і переклав собі за спину.

— Мені соромно, — сказала вона, не повертаючи голови.

— Ні. Не треба соромитися. Ну, прошу тебе.

— Ні. Мені соромно, і я боюся.

— Ні, зайчику. Прошу тебе.

— Не треба. Якщо ти мене не кохаєш.

— Я кохаю тебе.

— І я кохаю тебе. Ох, кохаю. Поклади мені руку на голову,— сказала вона, все ще ховаючи обличчя в подушку. Він поклав їй руку на голову й погладив, і раптом вона підвела голову з подушки й міцно пригорнулась до нього, і її обличчя припало до його обличчя, і він обняв її, й вона заплакала.

Він тримав її міцно, боячись ворухнутись, відчуваючи все її довге молоде тіло, і гладив її по голові, й цілував солону вологу на її очах, і, коли вона схлипувала, він відчував, як здригаються під сорочкою її маленькі груди.

— Я не вмію цілуватися, — сказала вона. — Не знаю як.

— А це зовсім не потрібно.

— Ні. Я хочу тебе цілувати. Я все хочу робити.

— Зовсім не треба нічого робити. Нам і так добре. Тільки на тобі забагато одежі.

— То що ж робити?

— Я поможу тобі.

— Тепер краще?

— Набагато. А хіба тобі не краще?

— Куди краще. А мені можна буде піти з тобою, як сказала Пілар?

— Так.

— Тільки не до притулку. Я хочу з тобою.

— Ні, до притулку.

— Ні, ні. Ні. З тобою, і я буду твоєю жінкою.

Тепер вони лежали, пригорнувшись одне до одного, і ніщо вже не заважало. Там, де раніше відчувалася шорстка тканина, була тепер сама ніжність, тугий, округлий притиск і довга, тепла прохолода, прохолода іззовні і тепло всередині, довге й легке, і воно міцно горнулося, міцно пригорнуте, самотнє, болісне в своїй піддатливості, щасливе, бо дарує щастя, молоде й закохане, і тепер уже все тепле й гладеньке й сповнене піддатливої, гострої, тоскної самотності, такої, що Роберт Джордан не міг більше витримати цього й спитав:

— Ти вже кохала кого-небудь?

— Ні. Ніколи.

А потім, несподівано, скам'янівши в його обіймах:

— Але зі мною робили все.

— Хто?

— Кілька чоловік.

Тепер вона лежала нерухомо, відвернувши голову, наче тіло її було мертве.

— Тепер ти не кохатимеш мене.

— Я кохаю тебе, — сказав він.

Але щось сталося з ним, і вона це відчувала.

— Ні,— сказала вона, і голос її був глухий, мертвий. — Ти не кохатимеш мене. Але, може, забереш мене до притулку. І я житиму в притулку, і ніколи не буду твоєю дружиною, і взагалі нічим.

— Я кохаю тебе, Маріє.

— Ні, неправда, — сказала вона. — Потім жалібно, немов чіпляючись за останню надію: — Але я ніколи не цілувала жодного чоловіка.

— То поцілуй мене.

— Я хотіла тебе поцілувати, але не вмію. Коли зі мною це робили, я боронилася до знемоги. Я боронилася, доки… доки один сів мені на голову… тоді я його вкусила… а потім вони заткнули мені рот і закинули за голову руки… А інші робили зі мною оте.

— Я кохаю тебе, Маріє,— сказав він. — І ніхто нічого з тобою не робив. Ніхто не може торкнутися тебе. Ніхто тебе не торкався, зайчику.

— Ти віриш цьому?

— Я знаю.

— І ти кохатимеш мене? — знов тепло пригорнувшись до нього.

— Я кохаю тебе ще дужче.

— Я постараюся гарно поцілувати тебе.

— Поцілуй мене як-небудь.

— Я не вмію.

— Ну, просто поцілуй!

Вона поцілувала його в щоку.

— Не так.

— А що робити з носами? Я завжди думала, куди ж подіти носи?

— Поверни голову отак. — І тоді їхні губи зустрілися, вона лежала, пригорнувшись до нього, і поволі її уста розтулилися, і потім, раптом, міцно обіймаючи її, він відчув, що ніколи ще не був такий щасливий, такий легкий, закоханий, буйно щасливий, без думок, без утоми, без турботи, сповнений лише величезної насолоди, і він сказав:

— Мій маленький зайчику. Моя кохана. Моя красуне. Моя радосте.

— Як ти сказав? — спитала вона, немов звідкись здалека.

— Моя радосте, — сказав він.

Так вони лежали, і він відчував, як її серце б'ється коло його серця, і боком ступні він легенько погладив її ступню.

— Ти прийшла боса, — сказав він.

— Так.

— Отже, ти знала, що будеш зі мною?

— Так.

— І не боялася?

— Боялася. Дуже. Але ще більше боялася, коли думала, як то буде, коли доведеться скидати сандалі.

— Котра зараз година? Lo sabes? [14]

— Ні. А хіба в тебе немає годинника?

— Є. Він у тебе за спиною.

— Ну, то прийми його звідти.

— Не хочу.

— Тоді подивися через моє плече.

Була перша година. Цифри яскраво світилися в темряві мішка.

— Твоя борода коле мені плече.

— Вибач. У мене нема чим поголитися.

— Мені приємно. У тебе борода русява?

— Так.

— І вона виросте довга?

— Не встигне до мосту. Маріє, послухай. Ти…

— Що я?

— Ти хочеш?

— Так. Усього. Прошу тебе. Може, якщо у нас з тобою буде все, то те, що було, розвіється, наче його й не було.

— Це ти сама придумала?

— Ні. Я так гадала, але сказала це мені Пілар.

— Вона мудра жінка.

— І ще одне, — додала тихо Марія. — Вона веліла сказати тобі, що я не хвора. Вона знається на таких речах і веліла сказати це тобі.

— Вона веліла сказати мені?

— Так. Я призналася їй, що кохаю тебе. Я тебе покохала, як тільки побачила сьогодні, і завжди тебе кохала, тільки ніколи раніше не бачила, і я призналася Пілар, а вона сказала: як я колись розповідатиму тобі про те, що зі мною було, то щоб сказала, що я не хвора. А про те, інше, вона мені вже давно сказала. Відразу після поїзда.

— Що вона сказала?

— Що людині нічого не можна зробити, поки вона сама не погодиться, і що коли я когось покохаю, то