Емілі Локхарт - Ми були брехунами

мене лишилося менше чотирьох тижнів, щоб з’ясувати правду. Дідусь кличе мене Міррен.

Близнючки крадуть снодійне та діамантові сережки. Мама посперечалася з тітками через бостонський будинок. Бесс ненавидить Каддлдаун.

Керрі ночами вештається островом. Віллу сняться жахіття.

Ґет — Гіткліф.

Ґет вважає, що я не знаю його. І, можливо, він має рацію.

Я беру ліки. Запиваю водою. В кімнаті темно.

Мама стоїть у дверному отворі, спостерігаючи за мною. Я не говорю до неї.

Два дні я валяюся в ліжку. Час від часу гострий біль перетворюється на тупий. І тоді, якщо я сама, я встаю і роблю кілька нотаток, які чіпляю над ліжком. Запитань більше, ніж відповідей.

Рано-вранці, коли я вже почуваюся краще, дідусь приходить в Уїндермір. На ньому білі лляні штани і блакитна спортивна куртка. Я в шортах та футболці жбурляю собакам м’ячики у дворі. Мама вже прокинулася, вона в Новому Клермонті.

— Я збираюся в Едгартаун, — каже дідусь, чухаючи вуха Бошеві. — Хочеш теж поїхати? Якщо ти не проти побути в компанії старого.

— Ну я навіть не знаю, — жартую я. — У мене стільки роботи з цими заслиненими м’ячиками. Можу цілий день на них витратити.

— Сходимо в книжкову крамницю, Кейді. Куплю тобі подарунків, як колись.

— Як щодо вершкової помадки?

Дідусь сміється.

— Звісно, і помадку.

— Це тебе мама напоумила?

— Ні, — каже дідусь, куйовдячи своє скошлачене волосся. — Але Бесс не хоче, щоб я сам керував моторним човном. Вона каже, я можу втратити орієнтацію.

— Мені теж не можна керувати човном.

— Я знаю, — відповідає він, подзенькуючи ключами. — Але Пенні та Бесс тут не боси. А я — так.

Ми вирішили поснідати в місті. Ми хочемо вивести човна з бічвудського доку, поки тітки нас не впіймали.

ЕДГАРТАУН — ІГРАШКОВЕ МОРСЬКЕ МІСТЕЧКО на острові Мартас- Він’ярд. Туди можна дістатися за двадцять хвилин. Усе воно в білому частоколі та в білих дерев’яних будиночках із заквітчаними дворами. У крамницях продається всіляке різне для туристів: морозиво, дорогий одяг, старовинні прикраси. З порту відчалюють човни — у риболовні рейси та на оглядові прогулянки.

Дідусь — такий, як був колись. Він тринькає гроші направо і наліво. Частує мене еспресо та круасанами в маленькій пекарні зі стільчиками біля вікна, потім намагається купити мені книжок у крамниці Едгартауна. Коли я відмовляюся, він лише хитає головою, почувши про мій проект «ВІДДАМ ЗАДАРМА», але не лається. Натомість він просить, щоб я допомогла йому вибрати подарунки для малих і книжку з квіткового дизайну для Джинні, покоївки. Ми робимо велике замовлення в «Мердікс Фадж»[18]: шоколад, волоські горіхи у шоколаді, арахісове масло та ванільну помадку. Прогулюючись галереєю, ми зустрічаємо дідусевого юриста, худорлявого сивого чолов’ягу на ім’я Річард Тетчер.

— Отже, це Кейденс Перша, — каже Тетчер, потискаючи мені руку. — Я багато чув про вас.

— Він займається нашою нерухомістю, — говорить дідусь замість пояснення.

— Перша онучка, — продовжує Тетчер. — Ніщо не зрівняється з цим відчуттям.

— До того ж має гарну голову на плечах, — каже дідусь. — Кров Синклерів дає про себе знати і через покоління.

Він завжди це робить — говорить заздалегідь заготованими фразами. «Ніколи не жалійся, нічого не пояснюй». «Ніколи не приймай відповіді “ні”». Але коли це стосується мене, я дратуюсь. Гарна голова на плечах? Узагалі-то моя голова збіса покалічена, про що свідчать численні діагнози, а половина крові у венах належить ненадійній гілці нашої родини — Істменам. Я не навчатимусь у коледжі наступного року, я покинула всі види спорту, якими колись займалася, і віднедавна не належу до жодного з клубів, частиною яких колись була. Більшість часу я під кайфом від знеболювального, і я навіть не бавлю своїх малих кузин. Та попри це обличчя дідуся сяє, коли він розповідає про мене, і, принаймні, сьогодні він знає, що я не Міррен.

— Вона схожа на вас, — зауважує Тетчер.

— Хіба ні? Але на відміну від мене вона гарна.

— Дякую, — кажу я. — Але щоб досягти більшої схожості, треба скошлатити мені волосся.

Від цих слів дідусь посміхається.

— Це від катання на човні, — пояснює він Тетчеру. — Забув капелюха.

— Він завжди скошлачений, — кажу я Тетчеру.

— Знаю.

Чоловіки прощаються, і, коли ми йдемо з галереї, дідусь бере мене під руку.

— Він добре подбав про тебе, — повідомляє він мені.

— Містер Тетчер?

Він киває.

— Але не кажи матері. Вона знову здійме паніку.

42

ДОРОГОЮ ДОДОМУ приходить згадка.

П’ятнадцяте літо, ранок. Початок липня. Дідусь саме готував еспресо на кухні Клермонту. Я — за столом, їла джем з підсушеним у тостері багетом. Ми були вдвох.

— Мені подобається той гусак, — сказала я, вказуючи на кремову статуетку, що стояла на буфеті.

— Він тут відтоді, як тобі, Міррен та Джонні виповнилося три, — пояснив дідусь. — Того року ми з Тіппер подорожували до Китаю. — Він прицмокнув. — Вона купила там багато витворів мистецтва. З нами був гід, мистецтвознавець.

Він підійшов до тостера і витягнув звідти хліб, який я вставила для себе.

— Ну! — запротестувала я.

— Ш-ш-ш, я дідусь, я можу брати тости, коли мені заманеться.

Він сів за стіл зі своїм еспресо і намастив на багет масло.

— Ця дівчина, яка зналася на мистецтві, провела нас по антикварних магазинах і допомогла зорієнтуватися на аукціонах, — сказав він. — Вона говорила чотирма мовами. Ти б на неї й уваги не звернула. Худенька китайська дівчина.

— Не кажи «китайська дівчина». Чуєш?

Він проігнорував мене.

— Тіппер купувала прикраси і вирішила придбати фігурки тварин для тутешніх будинків.

— Жаба в Каддлдауні з тієї ж серії?

— Звісно, жаба зі слонової кістки, — підтвердив дідусь. — І ще я точно знаю, що ми купили двох слонів.

— Вони в Уїндермірі.

— А мавпи в Ред-Ґейті, — згадав дідусь. — Було чотири мавпи.

— Хіба слонова кістка — не контрабанда?

— Деінде так. Але її можна дістати. Бабуся любила слонову кістку. В дитинстві вона бувала в Китаї.

— Це бивні слона?

— Його чи носорога.

Ото був він, дідусь. Його сиве, досі густе волосся, глибокі зморшки, залишені днями вітрильництва. Важка нижня щелепа, як у легендарної зірки кінематографу.

— Можеш взяти собі, — каже він про статуетку.

Одне з його життєвих кредо: «Ніколи не приймай відповіді “ні”».

Життя за цим кредо завжди видавалося героїчним. Він повторював його, коли радив іти за своїми амбіціями. Коли заохочував Джонні спробувати підготуватися до марафону і коли я не отримала приз з читання в сьомому класі. Він повторював його, розповідаючи про свої бізнес-стратегії і про те, як добився бабусиної руки. «Я питав чотири рази, поки вона не сказала “так”, — нагадує він завжди, переказуючи одну з улюблених легенд родини Синклерів. — Я її дістав. Вона сказала “так”, аби я лише замовк».

Тепер, за сніданком, коли я спостерігаю за тим, як дідусь їсть мій тост, «не приймай відповіді “ні”»