Емілі Локхарт - Ми були брехунами

— О, не починай. Хто це, в дідька, сказав? — гаркає Міррен.

— Емерсон, — кажу я. — Здається.

Я дістаю ручку і пишу на долонях. На лівій: «Завжди роби те». На правій: «що боїшся зробити». Напис на правій руці сповзає.

— Емерсон такий нудний, — зауважує Джонні.

Він вихоплює в мене ручку і пише собі на лівій руці: «НЕ ЇЖ ЖОВТОГО СНІГУ».

— Ось, — каже він, демонструючи результат. — Це має допомогти.

— Кейді, я серйозно. Ми не завжди мусимо робити те, чого боїмося, — мовить Міррен схвильовано. — Ніколи не мусимо.

— Чому ні?

— Можна померти. Можна скалічитися. Якщо ти наляканий, то для цього, напевне, є вагома причина. Треба довіряти інстинктам.

— То яка тоді твоя філософія? — питає в неї Джонні. — «Будь боягузливою куркою»?

— Так, — каже Міррен. — І ще те, що я казала про доброту.

39

КОЛИ ҐЕТ ІДЕ НАГОРУ, я піднімаюся за ним. Наздоганяю його в довгому коридорі, хапаю за руку і притуляюся своїми губами до його губ.

Це — саме те, що я боюся робити і тому роблю.

Він цілує мене у відповідь. Наші пальці переплітаються, і мені паморочиться в голові, і він піднімає мене, і все велике і чисте, знов. Наш поцілунок перетворює світ на пил. Є тільки ми, а все інше не має значення.

Потім Ґет відступає.

— Я не повинен цього робити.

— Чому? — Моя рука досі в його руці.

— Не тому, що я не хочу, а тому, що…

— Я думала, ми почали спочатку. Хіба не так це робиться?

— Я заплутався. — Ґет робить крок назад і спирається на стіну. — Це такі банальні слова. Я не знаю, що ще сказати.

— Поясни.

Пауза.

— Ти мене не знаєш.

— Поясни, — знову прошу я.

Ґет обхоплює голову руками. Ми стоїмо, прихилившись до стіни, у темряві.

— Добре. Ось один приклад, — нарешті шепоче він. — Ти ніколи не бачила моєї мами. Ніколи не була у мене вдома.

Це правда. Я завжди бачила Ґета лише на Бічвуді.

— Тобі здається, що ти знаєш мене, Кейді, але ти знаєш лише того мене, який приїжджає сюди, — каже він. — Але це… це ще не вся картина. Ти не бачила моєї спальні з вікнами на вентиляційну шахту, не куштувала карі моєї мами, не бачила моїх шкільних друзів, не знаєш, як ми відзначаємо свята. Ти знаєш мене таким, який я на острові, де всі багаті, окрім мене та персоналу. І де всі білі, окрім мене, Джинні та Пауло.

— Хто такі Джинні та Пауло?

Ґет б’є кулаком по долоні.

— Джинні — покоївка, а Пауло — садівник. Ти не знаєш їхніх імен, хоча вони працюють тут з року в рік. І це теж підтверджує мою точку зору.

Обличчя моє заливається соромом.

— Мені шкода.

— Але питання в тому, чи хочеш ти взагалі бачити всю картину? — питає Ґет. — Чи здатна ти її сприйняти?

— Ти не дізнаєшся, доки не спробуєш мені показати, — відповідаю я. — Від тебе цілу вічність не було новин.

— Ти знаєш, хто я для твого дідуся? Ким я завжди був?

— Ким?

— Гіткліфом. З «Буремного перевалу». Читала?

Я хитаю головою.

— Гіткліф — циганський хлопчик, якого прийняла і виховала благородна родина Ерншоу. Гіткліф закохується в доньку Ерншоу Катрін. Вона теж його кохає, але вважає «брудним» через його походження. І вся родина погоджується з нею.

— Я не вважаю так.

— Немає у світі нічого такого, що Гіткліф міг би зробити, аби в родині Ерншоу його вважали гідним. Він іде, вчиться, стає джентльменом. Та попри це його вважають твариною.

— І?

— Тоді, оскільки це трагічна книга, Гіткліф стає тим, ким його вважають. Він перетворюється на звіра. Його злість виривається назовні.

— Я чула, це романтична історія.

Ґет хитає головою.

— Ці люди жахливо ставляться одне до одного.

— Ти хочеш сказати, що дідусь вважає тебе Гіткліфом?

— Кажу тобі, так і є, — відповідає Ґет. — Звір із приємним обличчям, який не оцінив того, як великодушно його приймали на острові щороку, і зрадив дідуся, спокусивши його Катрін, його Кейденс. І моє покарання — перетворення на монстра, якого він у мені завжди бачив.

Я мовчу. Ґет мовчить.

Я простягаю руку і торкаюся його. І те, яке на дотик його передпліччя під тонкою бавовною сорочки, викликає в мені болісне бажання поцілувати його знов.

— І знаєш, що найгірше? — питає Ґет, не дивлячись на мене. — Найгірше те, що він не помилився.

— Ні, помилився.

— О ні, ні.

— Ґете, чекай.

Але він зник у своїй кімнаті і зачинив двері. Я лишилась сама в темному коридорі.

40

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три прекрасні доньки. Вони були гарні, як ягідки. Доньки вдало повиходили заміж, але народження першої онучки принесло розчарування. Наймолодша принцеса народила дівчинку, таку малесеньку, що мати носила її в кишеньці, де дівчинка лишалася непомітною. Нарешті народилися онуки нормальних розмірів, тож король з королевою майже забули про існування крихітної принцеси.

Коли крихітка підросла, вона майже весь час проводила у своєму мініатюрному ліжку. Вона була така самотня, що не мала причин вставати.

Одного разу вона вирушила в ризиковану подорож до палацової бібліотеки і була захоплена тим, як добре може бути в компанії книжок. І вона почала часто ходити туди. Одного ранку, коли вона читала, на столі з’явилася мишка. То був хлопчик. Він стояв на задніх лапках та був одягнений у маленьку оксамитову курточку. Його вусики були чисті, а хутро коричневе.

— Ти читаєш так само, як я, — сказав він, — ходиш сторінкою туди-сюди.

Він підійшов і низько вклонився.

Хлопчик-мишка зачарував принцесу історіями про свої пригоди. Він розповідав їй про тролів, які крадуть ноги людей, і про богів, які полишають бідних. Він ставив запитання про Всесвіт і постійно шукав відповідей. Він вважав, що ранам потрібен догляд. Своєю чергою, принцеса розповідала мишці казки, малювала пікселізовані портрети й дарувала малюнки олівцями. Вона сміялася і сперечалася з ним. Уперше в житті вона відчувала себе живою.

Невдовзі вони полюбили одне одного.

Коли принцеса представила свого кавалера родині, вона стикнулася з труднощами.

— Але ж він лише миша! — з огидою кричав король, а королева взагалі заверещала від страху і втекла з тронної кімнати.

І справді, усе королівство, від знаті до слуг, поставилося до миші-кавалера з підозрою та тривогою.

— Це неприродно, — казали про нього люди. — Тварина вдягнена, як людина.

Крихітна принцеса не сумнівалася. Вони з кавалером-мишею покинули палац і помандрували далеко-далеко. В іншій країні вони одружилися, звели будинок, наповнили його книжками й шоколадом і відтоді зажили щасливо.

Якщо хочете жити там, де люди не бояться мишей, тікайте з палаців.

41

ВЕЛЕТЕНЬ ОРУДУЄ іржавою пилою. Працюючи, він зловтішається і мугикає, поки лезо проходить крізь мій лоб у мозок і крізь нього.

У