Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

лишень інколи, роблячи пророцтва. Той, хто вважає, що зморшки не болять, просто їх не має. Кожну зморшку на своєму обличчі Оракул добре пам’ятав, як і те, з яких причин і коли вона з’явилася. Не завжди спогади були радісними, скоріше навпаки. Чомусь трагічні пророцтва цікавили людство набагато більше, аніж щасливі.

Оракул засинав. Відчував, як його свідомість плавно рухається рікою забуття, і важкі зашкарублі зморшки на обличчі починають повільно розгладжуватися. Перестають боліти, тіло стає легким, майже невагомим. Ще мить, маленька мить — і він весь розгладиться, як його зморшки, розгладиться аж до прозорості і…

Бажане забуття не настає. Натомість приходить сон, і у сні знову вона, його мила і люба Майя. Не та, якою він зустрічає її щодня, створивши образ у власній голові, а та, яку він майже забув…

Майя стоїть на березі чорної ріки — маленька, тендітна, беззахисна. Довге русяве волосся, яке вона завжди заплітала в тугу косу та вкладала калачем довкола голови, цього разу заплутане та нечесане, абияк спадає на її рамена, груди, руки. Сірі очі дивляться сумно і майже відсторонено. А він… Він плив рікою у човні за течією. Весла лежать у ногах, але він не в змозі їх взяти, бо у нього немає рук. І неспокійна течія кудись відносить човен. Куди? Майя гукає його, манить до себе, рукою показує на весла. Наче підказує, що потрібно зробити, щоб пристати до її берега. Він лишень безпорадно розводить обрубками рук… Тоді Оракул зводиться на ноги. Він готовий вистрибнути з човна та вплав досягти берега, де на нього чекає кохана дружина… Усе дарма. Якась сила не пускає його… А течія відносить човен далі й далі від Майї. І йому починає боліти там, де у людей серце.

«Коханий, смерть зрадника — це не страшно. Але смерть відступника — це кінець», — хтось шепоче голосом Майї йому на вухо.

І він прокидається в мокрому та липкому поту. Розплющує свої незрячі очі, сідає на ліжку. Обхоплює голову руками. Що він накоїв? Як жити далі і для чого таке життя? Страх зробив з нього раба…

— Майє, дівчинко моя. Я заплутався… Я без тебе геть-чисто заплутався. Що мені далі робити? Допоможи…

Коли він уперше побачив Майю, то, звісно, не знав, що стане Оракулом. Звичайний собі русявий кароокий хлопчисько у школі Храму Сонця. У класі Учителя Посолоня. Майя також вчилася у цьому класі. Вона не вважалася красунею, як кажуть про справді вродливих дівчат з ідеально правильною фігурою, стрункими ногами, витонченими рисами обличчя, як ото в Дзеванни з Яровороту, наприклад. Не дивно, з такими генами та при таких батьках інакше не може й бути. Так, досконалих красунь серед безсмертних вистачає. Лада, її донька Леля, і, звісно, Птаха. Норовлива, вперта, не жінка — вогонь! І, напевне, тим така жадана. Це ж треба таке утнути — закохати в себе найтемнішого бога. Оракул знав наперед, чим усе закінчиться. Через неї незабаром зійдуться в двобої всі світи. І навіть йому поки не відкривається, чим усе закінчиться. Бо вона не просто дочка свого великого батька, кохана великого темного, вона — початок кінця і початок початку. Сам не до кінця розумів суть тих слів, які прийшли до нього. Ех! Краще б вона тоді загинула, коли Морок хотів її знищити. Оракул спеціально зробив це пророцтво для безсмертних, наче попередження… Та, очевидно, сам Сварог досі на її боці. Обставини та добрі наміри завжди рятували жінку.

Так, красиві жінки приносять лишень неспокій. Підсвідомо оминав їх. І був неймовірно радий, що ні разу не піддався спокусі закохатися в одну з таких. Його Майя була геть інша.

Майя. Добродушниця Майя, реготушка Майя, світлячок Майя. Звичайне диво, світле і дуже домашнє — сіроока мишка, русявка, невисокого росту, завжди з легким усміхом на устах. О, саме той усміх робив її особливою. Неможливо було у відповідь не всміхнутися. Майя йому подобалася, але це не було кохання. Сприймав її як колежанку, і тільки. Та несподівано для тоді трохи сором’язливого і не дуже балакучого Оракула Майя якось дивно почала з ним поводитися. Вона мило всміхалася при зустрічі, він часто ловив на собі її теплий погляд, вона старалася частіше, аніж потрібно, залишатися з ним наодинці, робила різні дрібні приємності. Але на це не зважав, бо не розумів, до чого все це… Його цікавила лишень наука та можливість якнайшвидше здобути призначення для безсмертного. Бо хіба не для цього він отримав Перемінник і не тому він у Школі Храму Сонця?

Час минав. Прив’язаність Майї до нього стала очевидною для всіх. А він і не був проти. Навпаки. Мати такого вірного друга поруч — це дуже важливо. Разом гуляли, багато спілкувалися, мандрували. Майя була розумною і дуже доброю. Ніколи не відмовляла, коли до неї зверталися за допомогою.

Та ось одного разу трапилося лихо. Він мало не загинув. Мав у світі Невидимих віднайти зілля для виготовлення настоянки добра. Такою настоянкою відпоювали цілі Оселища, коли раптом добро зі світлого світу щезає. Звісно, крадіжка добра — то справа рук темних заклять, тож давати тому раду мали вміти усі світлі.

Того дня він сам викликався йти на завдання, хоча Вчитель Посолонь переконував, що поки учневі ще зарано. Впертий і відчайдушний був. Та й перед Майєю хотів похизуватися. Зілля добра, з якого робилася настоянка, росте лишень у світі Невидимих і є особливим. Бо росте завжди поруч із зіллям ненависті. До того ж ці зела між собою зовні дуже схожі, однакові на запах та однаково квітують. Єдине, що їх різнить, — це вміння того, хто збирає, вірно бачити. Квіти зела добра мають невидиме для смертних сяйво, квіти зела ненависті мають невидимі колючки. І сяйво, і колючки можна «побачити» тільки думками: від світлих думок зілля добра починає співати, а зілля ненависті тхнути горілим.

Він ішов світом Невидимих і думав про Майю. Думав, як, стоячи перед класом, розповідатиме про свої мандри, а потім покаже усім настоянку, і Вчитель Посолонь обов’язково хвалитиме його, а Майя дивитиметься на хлопця своїми сірими закоханими очима. І раптом зовсім поруч він почув невимовно красивий спів. Жодне з живих створінь, які він досі слухав, навіть жар-птиця, так красиво не співало. Він кинувся на звуки тої пісні. І побачив, так-так, саме побачив і розкішне дерево, яке так красно співало, і ті самі диво-промінчики, які відходили від його чарівних квіточок. То були не колючки, то були ніжні