Володимир Костянтинович Пузій - Душниця

Пахло тонкими дорогими парфумами. У сутінках він побачив чийсь невисокий силует, сахнувся назад, і тільки коли вперся спиною у двері, збагнув: це його власне віддзеркалення. Дзеркало висіло над столиком, обабіч — круглі лампочки, наче бутони тропічних квітів. На стінах — фотознімки, картини; уздовж стін, у скляних вітринах, — якісь безглузді речі: засохлий букет, комірець, тьмяна ручка з обламаним пером, розколений кухлик, щербатий гребінець…

Перед дзеркалом погойдувався на світлій стеблині ще один бутон. Сріблястий, з тонкими чорними прожилками. Знизу, схожа на зів'ялий листочок, висіла стрічечка з іменем і датами.

Сашко рушив до кульки, подумки перебираючи всі свої запитання.

Кулька заговорила першою. Це були цілком виразні, хоча дещо притишені слова, і Сашко спочатку від несподіванки проковтнув язика. Стояв ні живий, ні мертвий, а величезний смугастий бутон усе говорив, говорив, говорив…

— …поза жодним сумнівом! Хотілося ще раз підняти тему… на мою скромну думку… я — профі, я знаю… глядач, звісно, не завжди готовий… свідоме рішення… відмовилися від дослівної передачі тексту… Є поразки, дорожчі за успіхи… Автор часто й сам не розуміє, що і навіщо пише, його рукою водить… Я — комерційний режисер, це правда, але я ніколи не слідував забаганкам публіки…

Голос то зникав, то гучнішав — здавалося, хтось бездумно повертає верньєр радіоприймача.

Сашко одразу зрозумів, що триває це вже не одну годину. Може, і не один день. Нескінченне вглядування у власний образ по той бік дзеркала. Множення особистості на безодню.

Цікаво, подумав він, відступаючи до дверей, цікаво, яка частина мого «я» зараз усе це саме так сприймає?..

Він протиснувся в коридор, навіть не роззирнувся, чи є хто поряд, і вирішив навідатися до туалету. Іти до Курдіна був поки не готовий.

Дорогою назад Сашко знову затримався біля «Гірської луни». На тлі ламаного, схожого на кардіограму гірського пасма, — людина з автоматом. Писав відомий художник, Сашко часто зустрічав його роботи на постерах та в журналах, проте прізвища не пам'ятав.

Стрілець зло шкірився на Сашка, так само люто шкірилася його тінь: схожа на варвара, із закудланим волоссям, із зазубреним клинком у руці. Позаду, в ущелині, сходило багряне сонце, і постать автоматника було вписано в цей вогнистий овал. Упершись дулом в край овала, вона немов намагалася вирватися за його межі.

— …навчи, підкажи, ти ж у мене такий мудрий, такий досвідчений. — Сашко здригнувся, коли почув цей голос з-за дверей із хідником. Живий голос. — Знаєш, я боюся.

Боюся, тату, боюся, боюся. Доренчук — він же деспот, він усю душу вийме. А я не бачу ролі. Слова — назубок, а ролі не бачу. Ігоря дістаю, але він терпить, і Михайло терпить, я ненавиджу себе за це, але по-іншому не можу, не вдається. Та й так — теж не вдається. Тату, ріднесенький, зараз мені дуже потрібна твоя порада, будь ласка! Будь ласка, будь ласка!..

У відповідь — ледве чутне бурмотання, таке ж монотонне, як і кілька хвилин тому.

— Ти ж чуєш мене, тату, ти ж точно мене чуєш! То чому ти мовчиш?! Тату!..

Сашко був би радий не чути всього цього, але не міг одразу піти, мусив рухатися обережно, аби не видати себе. Вуха палали. І щоки.

Він на хвилину уявив, що і його мама ось так розмовлятиме з дідом…

— Ну? — запитав Курдін, коли Сашко повернувся до кімнати. — Вдалося?.. — Він побачив вираз Сашчиного обличчя, замовк і спохмурнів. — Пробач. Варто було попередити.

Сашко почервонів ще більше:

— Та до чого тут… Якби я знав, я б… Пробач. Не варто було мені…

— Вона каже: так краще. Ну, йому, тобто. Звична обстановка й усе таке. Заслужив. — Курдін помовчав. — Ходить до нього щодня. Радиться. Батько його не чує, і я — ледве-ледве. А мама — гарно, вона… тонше налаштована, певно. Актори і люди мистецтва загалом нібито можуть… — Курдін повів плечем. — Я сподівався, раптом він із тобою заговорить…

Сашко повільно похитав головою.

— Ну, — сказав Курдін, — от. Дати тобі його щоденники?

— Не варто. Я якось… якось уже так.

— У гості хоч іще зайдеш?

— Зайду, — збрехав Сашко.

* * *

Третю чверть Сашко склав на «відмінно»: і контрольні, і самостійні. Шанси, що з наступного року його переведуть на бюджет, тепер здавалися цілком реальними. Остання чверть — вона завжди найлегша. Сашко гортав підручники й загалом знав, на що очікувати.

Після контрольних залишався тільки захист проектів. Передзахист Сашко промчав на крейсерській швидкості. Вирішив не заморочуватися. Вирішив: все одно ніхто не оцінить. От кому цікаві ці нюанси й подробиці?

Йому навіть плескали, а класна запевнила, що це, ймовірно, буде один із найкращих проектів року і що дід би ним пишався.

І попросила принести на захист кульку.

— Принесеш? — запитала Настя, коли вони поверталися зі школи.

Сашко знизав плечима:

— Принесу, певно…

Вони не бачилися два тижні: Настю батьки одразу після передзахисту відвезли до далеких родичів, от лише перед самими контрольними повернулася.

Сонце нарешті визирнуло з-поза хмар, день випав сльотавий, але пахнув близькою весною. Хотілося закинути все, гайнути кудись у парк… чи кататися на фунікулері, пити гарячий шоколад, вимріювати плани на літо й цілуватися.

— А як у тебе? Добряче на захисті «топили»? — поцікавився Сашко.

— Та так… Сказали: немає власної думки про тему. Усе списую зі статей. А якщо я згідна з ними? Може таке бути?!

— І що тепер?

— Переписую. Тільки спрощую, щоби повірили, що сама робила.

Тему Настя обрала складну, про перспективи півострова. В економічному, політичному й культурному аспектах. Навіть для цього трішки підучила тамтешню говірку.

Сашко не уявляв, як вона взагалі таке подужала; а якщо тепер ще й переписувати… Про вихідні точно можна забути. Часу ж майже не лишилося.

— Ти чого похнюпився, Турухтуне? Я розберуся, там роботи… дріб'язок. Поїхали на Дзвінничну, качок годувати?..

Вони побачили свою маршрутку й помчали до неї, так і не рознімаючи рук, і Сашко, здається, уперше в цьому році щиро розсміявся, сміх спалахнув у грудях і рвався назовні, легкий і світлий. Здавалося — усе тобі до снаги, з усім обов'язково впораєшся.

Принести дідову кульку на захист — ну хіба це проблема?

Мама увечері тільки кивнула, звісно, мовляв, бери. Вони з батьком, обійнявшись, дивилися тєлік, і теж були такими умиротвореними, аж Сашко мимоволі заусміхався.

Уранці напередодні захисту прокинувся рано. Ще раз погортав доповідь, випив чай із бутербродами. Мама вже втекла, вона сьогодні працювала за Кисельову, щоб до п'ятої звільнитися.