Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Зрозумів. Але завтра, сподіваюсь, уже можна буде спитати про попередні результати? Ваш ревізор уже, мабуть, зможе сказати, наскільки підприємство рентабельне.

— Звичайно, пане криміналрат.

— Дуже вам вдячний, пане оберінспектор. Я пошлю по нього машину.

Докторові Горну було потрібно якомога швидше зібрати конкретні дані: можливо, що йому незабаром заборонять провадити дальше розслідування. Завтра він уже знатиме, чи в Якобса більший штат працівників, ніж потрібно для підприємства, і чи не змушує його економічне становище шукати побічних прибутків. Ще малесенький крок уперед…

— Нічогенька лавочка, — сказав комісар Вольф, що саме ввійшов у кабінет. — Все устатковано цілком по-сучасному. Там, здається, лише кілька старих гаражів. Я на стіні бачив націстський лозунг…

— То не обов’язково давній, — байдуже зауважив доктор Горн. — А взагалі яке ваше враження?

Вольф знизав плечима.

— Важко сказати. Мене прийняв якийсь чоловік, лисий, в окулярах з товстою білою оправою. Намагався говорити по-простацькому, але, по-моєму, інтелігент…

— Нічого дивного — при нинішньому клятому безробітті.

— Ще там у них гарненька секретарка… Чарівна дівчина, пане криміналрат. Гм… Моє загальне враження — негативне. Для нас. Уся ця контора, здається, справжня.

Доктор Горн зняв окуляри і почав протирати праве скельце. Здавалося, він зовсім не слухає.

— Треба дістати список усіх, хто там працює і живе, — сказав він похмуро. — Це, мабуть, можна доручити Ульманові…

6

О сьомій годині вечора в Якобсовій віллі почалась нарада «вузького кола».

Спеціально призначена для цих нарад кругла кімната у вежі мала тільки один видимий вихід. Вона була від підлоги до стелі обшита чудовою старовинною різьбленою панеллю і обставлена важкими, темними дубовими меблями. В панель було вставлено кілька пейзажів; знавець зразу ж помітив би серед них дві дуже добрі копії з Бекліна: «Староримську таверну» і «Віллу на березі моря». Зі стелі звисала важка люстра, але вона зараз не горіла. Кімнату освітлювала тільки маленька настільна лампа з жовтим абажуром. Кімната мала з двох боків по високому вузькому вікну. Навпроти дверей був великий камін, у якому палахкотіли, догоряючи, дрова.

Посеред кімнати стояв овальний стіл, за яким і зібралось «вузьке коло». До нього входили Якобс, Боббі Копш, доктор Шерц і ще один чоловік на ймення Джонні Літт. Джонні був керівником спеціального відділення організації, яке виготовляло фальшиві західнонімецькі марки. Це був високий, худий чоловік з довгими нервовими пальцями, що скидався на вченого; він був дуже вправним графіком. За останній час продуктивність його відділення так зросла, що шефа почало непокоїти питання збуту. Стоси банкнот у потаємному підвалі гаража «Зюд-вест» загрожували найближчими днями досягти стелі. Тому Якобс наказав тимчасово припинити друкування. Проблему збуту фальшивих грошей мали обговорити на сьогоднішній нараді. Саме виступав доктор Шерц.

— Панове, так далі діло не піде. Як ми робили до цього часу? На операцію відправляється двоє. Один має при собі повний портфель наших грошей, а другий пачку справжніх банкнот і поміж ними одну фальшиву. На випадок, якби він попався, — на щастя, такого ще не траплялось, — поліція не зможе нічого довести, бо фальшиву банкноту можуть будь-кому підсунути. Якщо йому вдається успішно збути банкноту, тоді він іде до свого напарника і бере в нього другу.

Начебто все гаразд — це випробуваний, так би мовити, довоєнний спосіб. Але біда в тому, що він надто повільний. Наші люди повинні бути дуже обережні. Не можна ж просто обходити підряд усі магазини і збувати нашу шахрайську продукцію, пробач за грубий вислів, — доктор Шерц злегка вклонився в бік Джонні Літта, той у відповідь кисло всміхнуся. — І потім наше лихо ще й у тому, що ми маємо тільки маленький плацдарм — Берлін. Ринок збуту надто обмежений. Дуже погано, коли всі операції проходять у полі зору одного й того ж поліцайпрезидіуму. А йти з нашими західними марками в східну зону — це занадто ризиковано. Можна було б вивозити їх у Західну Німеччину — в нашому ДКВ є тайник… Але ж там у нас немає органів збуту. А тут два чоловіки за день можуть збути щонайбільше триста марок, це ми вже точно встановили. Оскільки ж вони при цьому завжди мусять щось купувати і ще вимагають особливої надбавки за риск, чистий прибуток становить усього від ста двадцяти до ста п’ятдесяти марок на день. Для нас це майже ніщо. Ми могли б друкувати в двадцять разів більше, і…

— Так чому ти не пошлеш шістьох замість двох? — встряв Боббі Копш. — Берлін же великий!

Доктор Шерц вибачливо всміхнувся.

— Хоч я й сказав тільки-но, що як ринок збуту він для нас надто малий… але, якщо вже ти так хочеш, — звичайно, він великий. Проте, на жаль, він має також великий поліцейський апарат. У Берліні, щоб ти знав, є тисяча сорок працівників карного розшуку. А як ти гадаєш, що трапиться, коли два чи три сліди, на які натрапить відділ у справах фальшивомонетників, зійдуться в нас? Коротше кажучи, риск стає занадто великим. Тому я пропоную, щоб ми більше самі не займалися збутом.

Доповідач зробив паузу й оглянувся навколо. У високі вікна, на яких лежала тінь від абажура, зрідка стукотіли краплі дощу. Наближалася темна, безмісячна ніч. Час від часу в комині свистів вітер, роздмухуючи пригаслий вогонь. У саду потріскувало сухе гілля.

Джонні Літт, керівник фальшивомонетної секції, раптом схопився з місця. Його стілець загуркотів по підлозі. Двома велетенськими стрибками Літт досяг дверей, але по дорозі зачепився за шнур від лампи. В ту мить, коли він штовхнув двері, лампа з брязкотом упала і світло погасло. Чути було, як хтось прожогом біжить униз по сходах. В кімнаті війнуло сильним протягом, І важкі двері, грюкнувши, зачинились. В ту ж мить під стелею спалахнула яскрава люстра.

Присутні спантеличено дивились один на одного. Всі, крім доктора Шерца, який ввімкнув світло, мали в руках пістолети. Якобс перший сховав зброю і повернувся до Літта.

— Що сталось, Джонні?

— Я почув якийсь шурхіт за дверима і хотів подивитись, що там таке. Якби я не перекинув лампи, ми, напевне, зробили б цікаве відкриття. Ви ж чули, як воно бігло по сходах!

— Хто це «воно»? — спитав Боббі, але ніхто йому не відповів.

Бос підійшов до каміна і відчинив потайні дверцята в панелі. За ними був телефонний апарат. Якобс узяв трубку і покрутив ручку. Апарат був підключений до кільцевої системи, і тому, коли покрутити ручку, дзвонили всі внутрішні телефони на території гаража. Всього таких телефонів було дев’ять, і хоч не біля кожного з них сидів черговий, Якобс почув неймовірну мішанину голосів. Проте