Густав Майрінк - Ґолем

що, як я заблукав, кружляю колом? А як провалюся до якоїсь діри, поранюся, зламаю ногу й не зможу йти далі?

Що тоді буде з її листами в моїй комірчині? Вони ж неодмінно потраплять до рук Вассертрума!

Згадка про Шемая Гіллеля, який уособлював для мене спасителя й провідника, несамохіть заспокоїла мене.

З обережності, я все ж рушив повільніше, намацуючи ногами твердь і простягнувши вгору руку, щоб ненароком не вдаритися головою, якщо склепіння стане нижчим.

Час до часу, а згодом дедалі частіше, я зачіпав рукою стелю, зрештою, довелося мені пробиратися нагінці.

Раптом рука провалилася у порожнечу. Я зупинився, задер голову, придивляючись. Що більше напружував зір, то ніби виразніше бачив слабке мерехтіння світла вгорі.

Може, то шахта якогось льоху?

Я випростався, обома руками обмацав на рівні голови отвір правильної чотирикутної форми, викладений цеглою.

Поволі я почав розрізняти тьмяні обриси горизонтально покладеної хрестовини, мені пощастило вхопитися за перекладини, підтягнутися і видряпатися на неї.

Я стояв на хрестовині, намагаючись зорієнтуватись у просторі.

Вочевидь, якщо мене не обманювало відчуття дотику, тут обривалися рештки залізних гвинтових сходів.

Обережно, надзвичай обережно нишпорив я довкола себе, доки нарешті намацав другу сходинку й виліз на неї.

Усього виявилося вісім сходинок, кожна на висоті людського зросту над попередньою.

Дивно: сходи впиралися нагорі в якусь обшивку, крізь яку рівномірно, перехресними променями сіялося слабке світло, помічене мною ще знизу!

Наскільки міг, я пригнувся, щоб краще роздивитися здаля, як перетинаються світляні лінії і, на своє превелике здивування, побачив, що вони утворюють шестикутник! Характерна ознака синагоги.

Що б це могло бути?

Раптом я здогадався: то була ляда, повз краї якої просочувалося світло! Дерев’яна ляда в формі шестикутної зірки.

Я уперся в неї плечима, натиснув і вже за мить опинився у кімнатці, залитій яскравим місячним сяйвом. Кімнатчина була доволі тісною і, за винятком купи мотлоху в кутку, цілком порожньою, з єдиним густо заґратованим вікном.

Дверей чи якогось іншого входу, окрім того, яким прийшов сам, я не знайшов, хоч ретельно обнишпорив усі стіни.

Прути віконних ґрат стояли так щільно, що годі було й думати пропхати крізь них голову, але дещо я все ж побачив: кімната розташовувалась приблизно на висоті третього поверху, бо дахи двоповерхових будинків навпроти лежали набагато нижче.

Протилежний бік вулиці трохи виднівся, однак через яскраве місячне сяйво, що засліплювало мене, він здавався темним, тож я не міг добачити дрібниць.

Вуличка, без сумніву, вилася єврейським містом, вікна були або замуровані, або ж означені лише карнизами: тільки в ґетто будинки так дивно обернені спинами одні до одних.

Даремно я мучився, ламав собі голову, у яку дивну споруду я потрапив.

Може, це покинута бокова маленька вежа грецької церкви? Або закуток Старонової синагоги?

Але околиці не ті…

Я знову роззирнувся по кімнаті. Нічого, щоб давало хоч малесеньку зачіпку: голі стіни й стеля, давно облуплений тиньк, ні дірок від цвяхів, ані самих цвяхів, які могли б засвідчити, що хтось тут колись мешкав.

Підлога по кісточки вкрита пилюкою, ніби десятиліттями нею не ступала жива істота.

Розгребти мотлох я погидував. Темрява у кутку не давала розгледіти, що саме там лежить.

На перший погляд, скидалося на купу шмаття, зв'язаного в вузол.

А може, старі, чорні саквояжі?

Я шпортнув ногою, і мені вдалося витягнути звідти частину лахміття на світло від місяця, що пасмугою пролягло почерез кімнату. Щось схоже на широку, темну стрічку поволі розгорнулося на підлозі.

Блискуча цятка, мовби око!

Металевий ґудзик?

Нарешті я здогадався: з клубка випав рукав чудернацького, старомодного покрою. Маленьку білу шабатурку чи щось схоже, яка, вочевидь, лежала під ним, я нехотячи розчавив ногою, і вона розсипалася на купу плямистих плашок.

Я легенько копнув їх, одна з плашок впала на світло.

Картинка?

Я нахилився: паґад — перша карта колоди таро!

Те, що видалося мені білою шабатуркою, було, насправді, колодою карт таро.

Я підвівся.

Це ж треба! Сміховинна знахідка. Гральні карти в такому примарному місці!

Дивина! Я аж змусив себе усміхнутися, хоча тихий страх цівкою вже просочився у моє єство.

Машинально перелічуючи карти, я дошукувався банального пояснення, як могли вони тут опинитися. Повна колода — 78 карт. Ще доки лічив, помітив: плашки були зимними на дотик.

Крижаним холодом віяло від них. Я навіть не міг розтулити пальці, так вони задубіли. Знову я взявся за пошуки природного пояснення того, що відбувалося.

Легкий костюм, довге блукання підземними переходами без пальта й капелюха, сувора зимова ніч, кам’яні стіни, пронизливий мороз, який укупі з місячним сяйвом впливав до кімнатки, — дивно, що мерзнути я почав аж тепер. Виною тому було, мабуть, тривале гарячкове збудження…

Дрож пронизав мене, дедалі глибше проникаючи в тіло.

Я відчував, як крижаніє мій скелет, а кожна кісточка видавалася холодним залізним прутом, до якого примерзала плоть.

Я бігав кімнатою, тупотів ногами, молотив себе руками — нічого не допомагало. Я міцно стиснув зуби, що не чути їхнього цокотіння.

Це — смерть, мовив я сам до себе, дотуляється холодними руками до моєї потилиці.

Я шалено відганяв від себе сон замерзання, що притуплював усі відчуття, огортав, наче пухкою, задушливою ковдрою.

Листи! У моїй кімнаті її листи! — криком вибухнуло в мені. — Їх знайдуть, якщо я тут помру. А вона ж сподівається на мене! Її порятунок в моїх руках! Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!

Я щодуху волав крізь віконні ґрати, а пустельна вуличка відповідала луною: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!»

Я падав на підлогу й знову підхоплювався на рівні ноги. Не маю права померти, не маю права! Заради неї, тільки заради неї! Я готовий був іскри витесати зі своїх кісток, лиш би зігрітися.

Мій погляд впав мимохіть на шмаття у кутку, я кинувся до нього, тремтячими руками натягнув поверх свого одягу. То був старомодного крою ветхий костюм з цупкої, темної тканини.

Від нього відгонило гнилизною.

Потім я скоцюрбився у протилежному кутку й відчув, як попід шкіру помалу розливається тепло. Лише жахливе відчуття зледеніння кісток ніяк не минало. Я сидів непорушно, лише водив поглядом довкола: карта, яку побачив першою — паґад — лежала на місячній доріжці посеред кімнати.

Я не міг відвести від неї очей.

Вона, здавалося, наскільки я міг судити з такої віддалі, була намальована аквареллю невправною дитячою рукою і зображувала єврейську літеру «алеф» у вигляді чоловіка в старофранконському одязі, з коротко підстриженою сивою борідкою, з піднятою лівою і опущеною правою рукою.

Хіба той чоловік не дивно схожий на мене? — закралася мені підозра.