Віктор Еміль Франкл - Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

шанси вижити близько 1:20. Але також я сказав їм, що, попри це, не маю наміру зневірюватися і відмовлятися від боротьби. Тому що жодна людина не знає, що їй принесе майбутнє і навіть наступна година. Навіть якщо протягом кількох наступних днів ми не почуємо якихось сенсаційних новин із фронту, не варто впадати у відчай. Хто знає це краще за нас, із нашим досвідом табірного життя, у якому іноді цілком раптово, в останню мить з’являються неочікувані щасливі можливості? Наприклад, людину можуть несподівано перевести до спецгрупи з винятково хорошими умовами праці — у таких випадках і полягало «щастя» в’язня.

Але я говорив не тільки про майбутнє і серпанок, що його приховує. Я також пригадав минуле; усі його радощі, які осявали своїм світлом навіть морок сьогодення. Знову зацитував поета — щоб не звучати наче проповідник, — який написав: «Was Du erlebst, kann Keine Macht der Welt Dir rauben» («Те, що ти пережив, жодна сила на землі не зможе забрати від тебе»). Не тільки наш досвід, але все, що ми зробили, усі наші величні думки, усі наші страждання, усе це не втрачене, хоча й у минулому; усе це існує в нашому бутті. Минуле — це також вид буття і, можливо, його найпевніший різновид.

Потім я заговорив про численні можливості надати життю змістовності. Я сказав моїм товаришам (які нерухомо лежали, лише час від часу зітхаючи), що людське життя, за будь-яких обставин, не втрачає сенсу, і цей неосяжний сенс життя містить у собі страждання і помирання, обмеження і смерть. Я просив бідолах, які уважно слухали мене у темряві барака, поглянути в обличчя серйозності нашого становища. Вони не мають втрачати надії, а мусять не втрачати мужності й впевненості в тому, що безнадійність нашої боротьби не применшує її величі і змістовності. Я сказав, що у важкі хвилини хтось дивиться згори на кожного з нас — товариш, дружина, хтось живий чи мертвий або ж Бог — очікуючи, що ми не розчаруємо їх. Він сподівається побачити, що ми страждаємо гідно — не жалюгідно — і що ми знаємо, як померти.

І врешті я заговорив про нашу жертовність, яка має сенс у будь-якому випадку. Сутність цієї пожертви за нормального життя, життя матеріального успіху, могла б видаватися безцільною. Але в цій реальності наша жертовність має сенс. Ті з нас, хто вірує, сказав я чесно, зрозуміють це легко. Я розповів їм про товариша, який після прибуття до табору намагався укласти угоду з Небесами, що його страждання і смерть мають врятувати істоту, яку він любив, від болісного кінця. Для цього чоловіка страждання і смерть були сповнені сенсу; його пожертва мала найглибше значення. Він не хотів помирати намарно. Ніхто з нас цього не хотів.

Мої слова були покликані знайти певний сенс нашого життя, тут і зараз, у цьому бараку й у цій абсолютно безнадійній ситуації. Я побачив, що мої зусилля виявилися успішними. Коли електрична лампочка увімкнулася знов, я побачив змарнілі постаті моїх товаришів, які човгали до мене, щоб зі слізьми на очах подякувати за мої слова. Але маю зізнатися: я надто рідко мав внутрішню силу для спілкування з моїми товаришами по нещастю і змарнував багато нагод вчинити так.

Зараз ми наближаємось до третьої стадії душевної реакції в’язнів: психології в’язня після звільнення. Але насамперед розгляньмо питання, яке часто ставлять психологу, особливо з особистим досвідом: що ви скажете про психологічний портрет охоронців табору? Як це можливо, що людина із плоті й крові ставиться до інших так, як про це розповідали в’язні? Почувши їхні розповіді і повіривши, що все це відбувалося, не можна позбутися питання, як, із психологічної точки зору, таке могло відбуватися. Щоб відповісти на це запитання, не вдаючись до подробиць, зазначу кілька моментів.

По-перше, серед охоронців було кілька садистів, садистів у чистому клінічному сенсі.

По-друге, саме садистів відбирали, потребуючи осіб для особливо жорстокого підрозділу.

Ми дуже тішилися, коли на роботі нам дозволяли погрітися декілька хвилин (після двох годин праці на лютому морозі) біля маленької пічки, яку розтоплювали гілочками та трісками. Але завжди знаходилися бригадири, які отримували щире задоволення, позбавляючи нас цієї втіхи. Якою очевидною була зловтіха на їхніх обличчях, коли вони не тільки забороняли нам постояти поруч, але й перевертали нашу пічку і втоптували її чудове полум’я у сніг! Коли есесівцям хтось не подобався, у їхніх лавах завжди виявлялася людина, яка мала пристрасть і хист до садистських тортур, і саме до неї відсилали бідолашного в’язня.

По-третє, почуття більшості охоронців притлумили роки, протягом яких вони, щоразу більше, спостерігали за брутальними звичаями в таборі. Ці морально й душевно закам’янілі люди хоча б відмовлялися брати участь у садистських знущаннях. Але вони ніколи не перешкоджали іншим робити це.

По-четверте, треба зазначити, що навіть серед охоронців були люди, які жаліли нас. Згадаю лише коменданта табору, з якого я звільнився. Після звільнення з’ясувалося (тільки лікар табору, сам в’язень, знав про це раніше), що комендант платив чималі суми із власної кишені, купуючи ліки для в’язнів у найближчому містечку.[11] Але старший наглядач табору, також в’язень, був жорстокішим за будь-якого есесівця. Він бив інших в’язнів за найменшої можливості, у той час як комендант табору, наскільки знаю, ніколи не підніс руки на жодного з нас.

Поза сумнівом, просте знання, що людина була охоронцем табору або в’язнем, не скаже нам нічого. Людську доброту можна знайти в усіх групах, навіть у тих, які загалом легко засудити. Межі між групами перекривалися, і ми не повинні спрощувати, називаючи одних ангелами, інших — дияволами. Вочевидь, для охоронця або бригадира добрість до в’язнів була надзвичайним явищем, зважаючи на вплив табору, але, з іншого боку, ницість в’язня, який погано ставився до своїх товаришів, заслуговує найвищого осуду. Зрозуміло, цих в’язнів дуже засмучували негативні риси товаришів, у той час як найменша доброта з боку охоронців глибоко зворушувала. Пригадую, як одного дня бригадир крадькома дав мені шматок хліба, який, як я знав, він припас із власного сніданку. Не тільки цей шматочок хліба розчулив мене до сліз. Мене зворушило людське «дещо», отримане від того чоловіка — слово і погляд, які супроводжували дарунок.

Із цього ми можемо виснувати, що у світі існують лише два різновиди людей — «раса» гідних людей і «раса» негідників. Їх можна знайти будь-де; вони є в усіх суспільних групах. Але жодна група не складається винятково із гідних людей чи негідників. У цьому сенсі не існує «чистої» раси — гідну людину можна знайти і серед охоронців концтабору.

Життя в концентраційному таборі широко розкриває душу людини й демонструє її глибини. Хіба не дивовижно, що в цих глибинах ми