Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

вийшов на світло і побачив, що господар будинку сидить у глибокому кріслі посеред кімнати, яку він назвав своїм кабінетом, утупивши в мене допитливий погляд.

— Вони пішли? — запитав я.

— Пішли. Я переконав їх, що ви покинули будинок і перетнули пагорб. Не хочу, щоб поліція перешкодила моїй зустрічі з тим, кого я вважаю за честь приймати у себе вдома. Вдалий ранок для вас, містере Річард Ганней!

Поки він вимовляв усе це, його повіки, як мені здалося, злегка здригнулися і опустилися, напівприкривши проникливі сірі очі. Я відразу ж згадав те, що говорив Скаддер, описуючи чоловіка, якого боявся найбільше на світі. Він, нібито, «уміє затягувати очі плівкою, як хижий птах».

Тут я зрозумів, що потрапив прямо у вороже гніздо.

Моїм першим бажанням було задушити старого негідника і кинутися навтьоки. Але він відразу ж розгадав мій намір, чемно посміхнувся і кивнув на двері позаду мене.

Я обернувся і побачив двох його слуг або підручних. Обидва тримали мене на мушці своїх пістолетів.

Він знав, як мене звуть, але ніколи не бачив мене раніше. Щойно ця думка промайнула в моєму мозку, я зрозумів, що маю хиткий шанс на порятунок.

— Не знаю, про що ви, — грубо відповів я. — Який ще Річард Ганней? Мене звуть Ейнслі.

— Он як? — кивнув він, усе так же посміхаючись. — Не сумніваюся, що у вас є й інші імена. Не будемо через це сваритися.

Я похапцем зібрав докупи думки. У голові майнуло, що мій наряд, у якому багато чого бракувало, у всякому разі, мене не видасть. Надавши своєму обличчю якомога похмурішого виразу, я знизав плечима.

— Я так розумію, ви все-таки збираєтеся мене здати, і ось що я вам скажу: до біса ваші брудні трюки. Господи боже, навіщо я взагалі натрапив це прокляте авто! Забирайте свої гроші і будьте прокляті! — із цими словами я жбурнув на стіл чотири соверени.

Літній джентльмен розплющив очі.

— О ні, я вас не видам. Ми з друзями обговоримо з вами одне невелике питання, тільки й усього. Ви знаєте трохи більше, ніж слід, містере Ганней. Ви вправний актор — але не настільки вправний, щоб мене обдурити.

Він говорив з упевненістю, але я помітив, що в ньому зароджується сумнів.

— О боже, та припиніть, нарешті, ці балачки! — вигукнув я. — Усе проти мене. З тих самих пір, як я зійшов на берег у Літі, мені всю дорогу не щастить. Що поганого в тому, що бідолаха з порожнім черевом прихопив з собою гроші, які знайшов у розбитому автомобілі? Більше я нічого не зробив, і за це кляті боббі два дні поспіль ганяють мене по проклятих пагорбах! Кажу вам: усе, з мене вистачить. Робіть що хочете! У Неда Ейнслі немає більше сил чинити опір…

Я бачив, як його сумніви міцніють.

— Чи не будете ви люб’язні розповісти мені про ваші пригоди? — запитав він.

— Не можу, містере, — відповів я плаксиво, як справжній жебрак. — У мене два дні крихти в роті не було. Дайте поїсти, тоді й почуєте всю правду, як на сповіді.

Зрозумівши по моєму обличчю, що я дійсно голодний, він подав знак одному з підручних, які стирчали в дверях. Той приніс шматок холодного пирога і склянку пива, і я накинувся на них як вовк — точніше, як Нед Ейнслі, оскільки ні на мить не виходив із цієї ролі. Поки я їв, старий несподівано заговорив зі мною по-німецьки, але я втупився в нього так, ніби не зрозумів ні слова.

Покінчивши з їжею, я розповів йому, що в Літі я списався з судна, що ходило в Архангельськ, тиждень тому і вирушив до свого брата в Вігтаун.[37] У мене майже закінчилися гроші — я глухо натякнув на п’яний загул, — і я опинився зовсім на мілині, коли натрапив на дірку в живоплоті, зазирнув у неї і побачив великий автомобіль, що валявся в річці. Я понишпорив у салоні, щоб розібратися, що трапилося, і знайшов там три соверени на сидінні і один на підлозі. Ні господаря, ні пасажирів в автомобілі не було, і я, недовго думаючи, поклав гроші в кишеню. Але поліцейські, біс їх знає як, зуміли мене вистежити. Коли я спробував розміняти соверен у булочній, якась дама викликала поліцію, а трохи пізніше, коли я вмивався біля річки, мене ледь не схопили, і я зміг вирватися тільки тому, що залишив у руках своїх переслідувачів плащ і жилет.

— Та нехай подавляться своїми грошима, — вигукнув я, — дуже треба, самі неприємності від них! Накинулися на людину ні за що, ні про що. Якби ці гроші знайшли ви, містере, вас, мабуть, і пальцем би ніхто не зачепив.

— Красиво брешете, Ганнею, — сказав він.

Я розлютився.

— Годі клеїти дурня, чорт вас забирай! Кажу вам, мене звуть Ейнслі, і я знати не знаю ніякого Ганнея. Хай уже краще поліція, ніж ви з вашими Ганнеями і ці мавпи з пістолетами… Ні-ні, містере, перепрошую, я не мав на увазі нічого такого. Красно дякую за годівлю, і буду дуже зобов’язаний, якщо тепер, коли справа прояснилася, ви відпустите мене на всі чотири сторони.

Було цілком зрозуміло, що мої слова його сильно спантеличили. Повторюю: він ніколи мене не бачив, а мій зовнішній вигляд напевно сильно відрізнявся від моїх світлин, навіть якщо він і придбав одну з них. У Лондоні я завжди був одягнений з голочки, а тепер виглядав пересічним волоцюгою.

— Я не збираюся вас відпускати. Якщо ви той, ким себе називаєте, у вас скоро з’явиться шанс очистити себе від підозр. Але якщо ви той, ким я вас уважаю, не думаю, що ви доживете до наступного ранку.

Він подзвонив у дзвіночок, і з галереї в кабінет увійшов третій підручний.

— Через п’ять хвилин подаси «ланчестера»,[38]— сказав він. — До обіду приїдуть троє.

Потім він пильно подивився на мене, і це випробування виявилося важчим за всі інші.

У його очах — холодних, злих, диявольськи розумних — було щось нелюдське. Вони зачаровували, як погляд отруйної змії. Тієї ж миті я відчув сильне бажання негайно здатися на милість ворога і перейти на його бік. Але якщо ви пам’ятаєте, як я до всього цього ставився, то зрозумієте, що порив цей був чисто фізіологічним: слабкістю волі, яку намагалися придушити за допомогою чогось на кшталт гіпнозу. І все ж мені вдалося витримати цей погляд і навіть посміхнутися.

— Наступного разу ви мене точно впізнаєте, містере, — сказав я.

— Карле, — сказав він по-німецьки