Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

Один рядок змінював собою другий, а голоси тремтіли від дедалі інтенсивнішого збудження. Відчуття неминучості Пришестя пронизувало повітря електричним струмом. Президент вимкнув музику, і після останньої ноти фінальної строфи запала абсолютна тиша – тиша напруженого очікування, що пульсувало й вібрувало своїм наелектризованим існуванням. Президент простягнув руку; і раптово над їхніми головами пролунав Голос, глибокий і потужний Голос, мелодійніший за будь-який звичайний людський голос, багатший, тепліший, насичений любов’ю, жагою і співчуттям, розкішний, таємничий, надприродний Голос. Дуже поволі, затихаючи і стаючи дедалі басовитішим, він вимовив: «О, Форде, Форде, Форде». Відчуття тепла трепетно поширилося від сонячного сплетіння до найдальших кінчиків тіл усіх слухачів; їхні очі наповнилися сльозами; їхні серця й усі їхні нутрощі заворушилися, немовби почали жити своїм окремим життям. «Форде!» – розчинялися вони; «Форде!» – танули й танули. Аж ось раптово тон змінився.

— Слухайте! – сповістив сурмою Голос. – Слухайте! – Вони прислухалися. Голос після паузи стишився до шепоту, але цей шепіт був якийсь пронизливіший від найгучнішого крику. – Ступні Великого Єства, – шепотів він, повторюючи слова: – Ступні Великого Єства. – Шепіт став ледь чутний. – Ступні Великого Єства на сходах. – І знову запала тиша; а очікування, що на якусь мить ослабло, знову стало напруженим, і це напруження нагніталося, нагніталося, майже до точки розриву. Ступні Великого Єства – о, вони їх чули, вони їх чули, ступні м’яко спускалися сходами, підходили чимраз ближче і ближче, спускаючись невидимими сходами. Ступні Великого Єства. І раптом напруга сягнула точки розриву. Морґана Ротшильд вирячила очі, роззявила рота, а тоді скочила на ноги.

— Я чую його, – заволала вона. – Я чую його.

— Він наближається, – крикнула Сароджіні Енґельс.

— Так, він наближається, я його чую. – Фіфі Бредлоу і Том Кавагучі одночасно зірвалися зі своїх місць.

— О, о, о! – невиразно засвідчила Джоанна.

— Він приходить! – зарепетував Джим Бокановський.

Президент нахилився й одним доторком запустив несамовитий дзвін тарілок і вереск міді, гарячкове гупання томтомів.

— О, він приходить! – заверещала Клара Детердінґ. – Ай! – вискнула вона, немовби їй різали горло.

Відчуваючи, що настав час і йому щось учинити, Бернард також зірвався з місця і закричав:

— Я його чую. Він приходить.

Але це було неправдою. Нічого він не чув, і ніхто до нього не приходив. Ніхто... попри всю цю музику, попри загальну екзальтованість. Але він розмахував руками й вигукував щось разом з усіма; а коли всі інші почали витанцьовувати якусь джиґу, тупаючи й човгаючи ногами, він також затанцював і зачовгав.

Вони пішли по колу, кільцеподібною танцювальною процесією, поклавши руки на стегна попереднього танцюриста, накручуючи коло за колом, співаючи в унісон, тупаючи ногами в ритмі музики, відбиваючи цей ритм руками, ляскаючи ними по сідницях того, хто був попереду; дванадцять пар рук, що ляскали, немов одна; дванадцять пар сідниць, що глухо озивалися на це ляскання, немов одна. Дванадцятеро в одному, дванадцятеро в одному. «Я чую Його, я чую, як Він приходить». Музика набирала темпу; дедалі швидше тупотіли ноги, чимраз хутчіш і хутчіш відбивали ритм руки.

Аж ось раптово зарокотав гучний синтетичний бас, виспівуючи слова, що проголошували наближення злиття-примирення й остаточної кульмінації солідарності, пришестя дванадцятьох-в-одному або втілення Великого Єства. «Оргія-поргія», – виводив потужно він на тлі томтомів, що й далі вибивали свій гарячковий барабанний дріб:

Оргія-поргія, Форд і потіха,

Цьомки юначкам, не знатимем лиха.

Хлопці й дівчата зіллються в одному,

Оргія-поргія краща за сому!

— Оргія-поргія, – підхопили танцюристи літургійний рефрен, – Оргія-поргія, Форд і потіха, цьомки юначкам...

Вони співали, а світло поволі згасало... згасало і водночас ставало теплішим, насиченішим, червонішим, аж поки вони вже всі витанцьовували в темно-червоному присмерку, притаманному складові ембріонів. «Оргія-поргія...» У цій утробній пітьмі кривавого кольору танцюристи ще якийсь час рухалися по колу, невтомно відбиваючи цей нескінченний ритм. «Оргія-поргія...» Аж ось коло почало розпадатися, розриватися, дробитися на окремі частинки, котрі скуповували диванчики, що оточували – коло в колі – стіл і довколишні стільці. «Оргія-поргія...» Проникливий цей Голос і далі м’яко наспівував і вуркотів; здавалося, що в цих червонавих сутінках якийсь велетенський чорний голуб лагідно ширяв над танцюристами, що лежали тепер там долілиць або горілиць.

Вони стояли на даху; Біґ-Генрі щойно відспівав одинадцять разів. Ніч була спокійна й тепла.

— Було чудесно, правда? – мовила Фіфі Бредлоу. – Просто чудесно, правда ж? – Вона поглянула на Бернарда з виразом абсолютного захоплення, але захоплення, в якому вже не було місця жодній схвильованості або збудженню... адже якщо ви збуджені, то ви ще не до кінця вдоволені. Вона ж світилася спокійним екстазом досягнутої наповненості, вмиротвореності, не просто пустопорожнім пересиченням і спустошеністю, а врівноваженістю існування, заспокоєною і збалансованою життєвою енергією. Насичений і невичерпний спокій. Адже Солідарна служба не тільки брала, але й давала, вичерпувала, щоб наповнити. Фіфі сягнула повноти і досконалості, вона вже була не просто собою, а чимось значно більшим. – Ну, скажи, хіба ж це не було чудесно? – наполягала вона, дивлячись на Бернарда очима, що світилися надприродним сяйвом.

— Так, це було чудесно, – збрехав він, дивлячись убік; вираз її преображенного обличчя був одночасно звинуваченням йому й іронічним нагадуванням про його власну відокремленість.

Він відчував не менш жалюгідну ізольованість тепер, як і тоді, коли почалася служба, – навіть ще більшу ізольованість через оцю нічим не заповнену пустку, нічим не погамований голод. Відділений і непримиренний, тоді як усі інші змогли розчинитися у Великому Єстві; самотній навіть у Морґаниних обіймах – фактично ще самотніший, ще безнадійніше одинокий, ніж будь-коли у своєму житті. Виринувши з того темно-червоного присмерку й опинившись у звичному сяйві електроламп, він відчув, як його комплекс неповноцінності сягнув своєю інтенсивністю рівня нестерпного болю, що агонізує. Він був абсолютно жалюгідний і нещасний, причому цілком можливо (у цьому звинувачувало його сяйво її очей), можливо, він сам у цьому був винний. – Просто чудесно,