Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

«Та ж Еміля буде ревнувати!»

«Так», — відповіла я.

«Тоді доведеться мені самому піти».

Я розгнівалась:

«Пощо заводити такі розмови проти ночі?!»

«Не гніви Бога, — вставив Влодко. — Нема потреб спокушати долю. Ти й так важиш життям на службі. Хай панна Уляна забере свої слова назад».

«Прошу дуже, — знизала плечима Уляна. — Хіба не видно, що я жартую?»

Мені раптом забракло повітря, і я підійшла до вікна, чуючи спиною, що всі чекають від мене рішучого слова. Але я знала, що моя заборона поставить нас обох в незручне становисько. Якби мій отець почув, що я сміло розмовляю з мужчиною і перечу йому, він би за коси виволік мене з покою.

«Вже пізно, — сказала я. — Добраніч».

І вийшла. Вони, певно, були здивовані, але я мусила припинити сю небезпечну розмову.

У моєму покоїку було душно. Я розчинила на хвильку вікно, щоб пустити свіжого повітря. Потім хутко розібралась і загасила свічку. Хтось запукав у двері, але я не обізвалася. Серед ночі я прокинулася від того, що хтось тримає мене в обіймах, притулившись до спини. Се не були обійми люблячої істоти. Якась сила вирвала мене з постелі. Я скочила в кут, перестрашена до смерті. Зрештою, то був сон. Місяць світив мені просто в лице і навіяв його. Я вклякла перед образом Матері Божої. Молилася тремтячим голосом, поки не відійшов мій страх і місяць не закотився за стодолу. Шукаючи сірники, бо стало темно, я наткнулася на щось холодне і тверде. То був камінь, звичайний камінь, що їх багато в нашій ріці. Я не клала його на стіл. Хіба хтось пожартував.

А на ранок мені принесли ту страшну вість, що переломила мене надвоє…

Чоловік:

Якби я отут вмер, мене б не скоро знайшли. А це неприємно — застати в хаті смердючий труп. Хоч би вона зайшла по своє шмаття чи навіть він, бо я здурію в цій пустці. Повна ізоляція і безвихідь. Коли ми жили разом, вона іноді їздила на тиждень і більше. Підсвідомо я чекав її. Спокійний і врівноважений сидів над книжками, ходив на прогулянку. У мене нема ненависті. Те, що вона зробила, виглядає дрібним порівняно з тотальною самотністю, яка висушує мій мозок і нищить тіло. Довго я так не витримаю. Їхати до коханки немає сили. Я написав їй, щоб вона приїхала якогось вихідного дня, і кинув лист вчора. Написав такого листа, що вона відразу зрозуміє, як мені зле. Може, це не самотність, а нудьга? При самотності речі набувають чітких обрисів, перетворюються на символи, все довкола страждає разом з тобою. Але нудьга має невиразне байдуже лице; на неї гидко дивитись. Відвертаєшся — і бачиш знову таке ж невиразне лице. І так у кожному кутку. Навіть зважитись на якийсь вчинок нема сенсу, бо за ним визирне потворне лице нудьги.

Зі мною це траплялось, але я міг розповісти про це дружині, бо вона переживала таке саме чи не щодня, та мусила ховатись, бо я висловлював невдоволення. Вона боялась мене аж настільки, що одразу кинулась в обійми до зайшлого волоцюги, першого, який трапився і покликав її. За це зневажають. Я аж тепер зрозумів її всю… Треба втратити, щоб прозріти. Але клята нудьга гугнявить, що, навіть якби вона повернулася, ваше життя ішло б так само. І навіть на Місяці, і навіть в палаці нічого б не змінилось. Хай буде так, як є. То моя карма — не любити нікого, навіть себе.

Я, коли біль притупила нудьга, не дуже кваплюся перебиратись до міста. Скоро осінь, а восени Уріж схожий на рай. Бракує тільки єдинорогів, які блукали би по горі Ласки і пили воду з джерела. Але й за те спасибі.

Прокидаюсь іноді і думаю, чи я ще живий, а як живий, то де я і що зі мною. Щоб не бути мертвим, встаю, беру сигарети і виходжу надвір. Сідаю на лавці. Тепер я розумію, що вона сумнівалась у тому, в чому сумніваюсь я. Нічний холод пробуджує. Дещо чутно. Кричать сови, власне, не кричать, а співають. У них дуже гарні голоси. Гавкають собаки, перемовляються між собою. Вогник від цигарки помітний і може привабити якогось нічного блукальця, у якого скінчились сірники чи сигарети. Ми б побалакали, сидячи на лавці. Я сам міг би підійти до когось, але не бажаю цього робити. Сиджу в човні, який пливе темною річкою, і починаю усвідомлювати, що інакше не міг би прожити свого життя, не залишивши по собі жодної люблячої істоти.

Куди вийдеш звідси? Нудьга з’їла мене. Ні гори, ні квіти, ні трави, де ми любились, не допомогли мені. Нудьга не торкнулась лише пустелі, казарми, кімнати з позатиканими щілинами, де солдати курили травку (тільки тоді була між нами злагода). Щоночі когось били, щомісяця вбивали. Чорний пекельний час обпікав нутрощі, і місяць захлинався у солоній воді мертвого моря.

Схлипнула хвіртка. Хтось йде до мене. Я мимохіть простягую цигарку, але рука зависає в повітрі. Ага, ви не курите…

Жінка:

Я беру в руки гребінь і проводжу ним по волоссі. Пасмо за пасмом падає мені на коліна, біля корінців темне, а на кінчиках золотавого кольору. Ось уже нічого нема на голові. Зуби легко виймаються з рота. Я їх кладу на коліна, не викидаю, наче вони мені ще знадобляться. Шкіра злазить клаптями. Я здираю її наосліп. Це, певно, жахливе видовище: тіло без шкіри. Жаль такий великий, що я не можу навіть заплакати.

Прокинувшись, пересвідчуся, що все на місці, але довго не можу заспокоїтись.

Моряк каже:

— Ти чимось зажурена.

— Я боялась, що ти не повернешся.

(Неправда, я цього не боялась. Ті два дні, коли тебе не було, я думала зовсім інше. Мої думки знову звільнились, бо їм вистачило простору. Пізно жалкувати за втраченою порожнечею.)

— Ти надто перевтомила нерви. Давай кудись поїдемо?

— Добре.

(Це справді єдиний вихід. Як втікати, то вдвох.)

Ми домовилися поїхати через два дні. Я навіть не питала куди. Мені здавалось, що якогось дня я непомітно вивільню руку в натовпі і зникну назавжди.

…Коли ми пили каву, в сусідній кімнаті щось загримотіло. Ми здивовано перезирнулись. Мені стало якось не по собі, і я згадала камінь.

Моряк пішов подивитися.

— Ходи