Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Словом, через місяць я став справжнім меддахом. У високому кауці[37] і поношеному джеббе[38], стоптаних чарухах[39] з телячої шкіри, з торбою за плечима, в якій лежав саз і кілька ячних коржів, зарослий густою чорною бородою — таким я вийшов одного темного вечора з гайдуцького стану і попрямував до Загори.
Там я переконався, що мене справді обвинувачено у зраді і що за мою голову, як і за голову воєводи Младена чи першого–ліпшого гайдука, від імені бейлер–бея обіцяна винагорода.
Там я дізнався, що малого Ненка бейлер–бей спочатку хотів посадити на палю, щоб завдати воєводі удару в саме серце, та чомусь передумав і відіслав до Стамбула в корпус яничарів, де з малого болгарина мали зробити найвідданішого захисника Османської імперії. Про Златку ніхто нічого не чув.
В одному я не мав успіху — ніде не міг розшукати Гаміда. Він ніби крізь землю провалився. Видно, відчув загрозу і вчасно зник із Загори. Я обережно розпитував про нього у яничарів і спагіїв, у торговців і слуг бейлер–бея, та ніхто не знав, де він подівся, хоча багато хто бачив його при дворі бейлер–бея тижнів два чи три тому.
Після того я майже три роки бродив по Болгарії у пошуках свого ворога. Не було того полку чи військової залоги, де б я не побував, не було тієї дороги, по якій би я не пройшов. Та все даремно! Гаміда мов лизень злизав.
І тоді я вирішив обходити всю країну, починаючи зі Стамбула і кінчаючи найвіддаленішими закутками її. Скрізь я розпитував, дивився, слухав. Ніщо не проходило мимо моєї уваги. Так минуло багато років. І, нарешті, я знайшов того, кого шукав.
Якось я приїхав у селище Аксу, що носить таку ж назву, як і річка, і цей проклятий замок, прив’язав до дерева свого мула і співом почав закликати до себе правовірних. Раптом я побачив трьох вершників. Вони наближалися до мене. Передній, розкішно вбраний, на чистокровному коні, видався мені знайомим. У мене тьохнуло серце, хоча, правду кажучи, я все більше втрачав надію зустріти Гаміда і подорожував по країні більше від звички, ніж від сподівання знайти свого ворога.
Коли вони під’їхали ближче, я мало не скрикнув: то справді був Гамід! Він розтовстів, обважнів, змінився, але я його пізнав би і в пеклі під личиною самого шайтана.
Він зупинився переді мною, гордовито поглядаючи з коня. Мабуть, чекав, що я вклонюся такому поважному спагії. А я ніби онімів — стою і не можу вимовити й слова! Тільки дивлюся широко відкритими очима й усміхаюся, мов бовдур, усміхаюся від радості, що зустрів його після стількох років пошуків.
Нарешті я схаменувся і вклонився.
— Слава Аллаху, що дав мені щастя побачити такого вельможного бея, — сказав я. — В цих горах я звик зустрічати самих пастухів і каратюрків[40]. І всі вони такі бідні, що меддахові доводиться живитися черствими коржами і джерельною водою.
— Якщо ти потішиш нас солодкозвучними піснями, то можеш розраховувати на добрячий шмат смаженої баранини з перцем і глек холодного айрану[41], — сказав Гамід.
— Дякую, ефенді, — відповів я з радістю, бо запрошення до замку наближувало, як я думав, час помсти. — Коли завітати до вас?
— Надвечір.
Перед заходом сонця я був у замку. Під джеббе мав пістоль, а в потайній кишені — невеликий кривий кинджал.
Весь день я не знаходив собі місця, думаючи про майбутню зустріч з Гамідом. Мені уявлялися різні картини цієї зустрічі, подумки я повторював слова, які мав йому сказати. Мені привиджувалось Гамідове обличчя, його вираз, коли ми залишимося наодинці і він дізнається, хто я такий… Чомусь я думав, що мене залишать ночувати в замку, я вночі проберусь у спальню Гаміда — і він помре в своєму ліжку! З такими думками я переступив поріг селямлика[42].
Про себе я не думав. Страху не було.
Крім Гаміда, що, мов султан, сидів не на міндері, а у високому м’якому кріслі під шовковим балдахіном, в залі було два чи три охоронці, а на галереї, задрапованій квітчастим серпанком, чулися жіночі й дитячі голоси. Гамід, видно, зібрав усіх домочадців, щоб послухати мандрівного меддаха.
Слуги розіслали посеред зали гарний килим, поклали для мене широку подушку, а збоку поставили глек айрану, щоб я міг, коли співатиму, промочувати собі горло.
Я почав хвилюватися. Стара ненависть, помножена на багаторічні злигодні й поневіряння, яких я зазнав, шукаючи Гаміда, розпирали мої груди. Я дивився на сите, самовдоволене обличчя спагії, на золоті персні на товстих пальцях, на дорогі килими, що висіли на стінах, на всю розкіш, яка оточувала мого ворога, і пригадував постріл у спину, викрадення Ненка і Златки, загибель мого полку, обвинувачення мене в зраді. Хіба до співу було мені в той час?
Тож не дивно, що мій голос, коли я почав співати, задеренчав, як розладнаний саз. Потім він зміцнів, але все ж у ньому відчувалося хвилювання. Гамід підозріло поглянув на мене і вже не зводив очей з мого обличчя. Невже він запідозрив що–небудь? Невже догадався, що під личиною меддаха приховується його колишній товариш по зброї, якого він так ганебно зрадив?
Бачачи напружене обличчя господаря, слуги і домочадці теж зберігали могильну тишу навіть тоді, коли я співав жартівливих пісень. Усім ніби заціпило.
Я мимоволі ліктем намацав під джеббе пістоль — він був заряджений важкою свинцевою кулею. Це трохи заспокоїло мене.
Нарешті я взяв останній акорд на сазі і відпив з глечика трохи айрану.
— Ти непогано навчився співати, Якубе, — раптом промовив Гамід. — Спасибі — розвеселив старого друга!
Коли б піді мною провалилася земля, коли б небо упало на голову, це не більше здивувало і приголомшило б мене, як ці слова. Я одразу зрозумів: якщо я в цю ж мить не покінчу з Гамідом, то потім буде пізно. Я зірвався на ноги, вихопив пістоль і, майже не цілячись, бо було близько, вистрілив у нього.
Гамід голосно скрикнув і схопився за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємний посол. Том 1», після закриття браузера.