Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

«Іспаньйола» сильно погойдувалась на океанській хвилі, аж вода хльостала в шпігати. Хвилі били в борти, стерно крутилося, і все судно скрипіло, стогнало й підстрибувало, наче живе. Я надійно тримався за бакштаги, і в голові мені паморочилося. Я вже ніби призвичаївся у морі, але через хитавицю на судні, що крутилося, ніби пляшка, на місці, мені робилося млосно, особливо вранці та на порожній шлунок. Чи то через це, чи то через суворий вигляд острова із сірими одноманітними лісами, голими гранітними верхівками та грізним ревінням пінявого буруна біля берега, але я почувався пригніченим. Яскраве сонце припікало, берегові птахи ловили рибу і пронизливо кричали, – хтось би на моєму місці тішився з того, що бачить землю після такого довгого плавання. Але серце в мене аж похололо, і я одразу ж зненавидів Острів Скарбів.

Цього ранку на нас чекало чимало роботи. Вітру не було, тож нам довелося спустити шлюпки і на веслах підтягувати шхуну три чи чотири милі, обігнувши мис, і ввести її у вузьку протоку позаду Острова Кістяка. Я з власної волі сів в одну зі шлюпок, хоч мене й не кликали.

Була страшенна спека, матроси лаялись і бурчали через важку роботу. Ендерсон керував шлюпкою, але замість того, щоб підтримати людей, лаявся голосніше за інших.

– Гаразд, – крикнув він, додавши круте слівце, – скінчиться ж це коли-небудь!

Все йшло якнайгірше. Раніше матроси охоче й без жодної суперечки виконували свої обов’язки. Та лише самого вигляду острова вистачило, аби дисципліна ослабла.

Довгань Джон увесь час стояв біля стерничого і допомагав йому вести судно. Він знав фарватер як свої п’ять пальців і навіть оком не змигнув, коли лот показував не ту глибину, що була зазначена на мапі.

– Це через приплив, – пояснював він. – Приплив риє протоку, наче лопатою.

Ми зупинилися на місці, позначеному на мапі кітвою, на відстані третини милі від головного острова й Острова Кістяка. Дно було чисте, піскове. Грюкіт опущеної кітви сполохав на березі зграї птахів, і ті з пронизливим криком закружляли над лісом. Одначе дуже скоро вони вгамувалися, і все стихло.

Бухту зусібіч заступав густий ліс. Дерева сягали самої води, а трохи віддалік від плаского берега амфітеатром здіймалися пагорби. Дві крихітні річечки чи, точніше, два багнистих струмки, впадали в протоку, більше схожу на тихий ставок. Рослинність довкола мала ядучий яскраво-зелений відтінок. Із корабля не було видно ані блокгауза, ані частоколу, і якби ми не мали мапи, то могли б подумати, що ми – перші люди, що пристали до цього острова відтоді, як той піднявся з океанських глибин.

Ані жоден звук, ані подих вітру не порушували мертвої тиші. Лише здаля, з відстані в півмилі, долинав глухий шум прибою, що розбивався об скелі. У повітрі стояв якийсь особливий затхлий запах, – запах прілого листя і гнилого дерева. Я бачив, як лікар принюхався до нього, наче до тухлого яйця.

– Не знаю, чи є тут скарби, – пробурмотів він, – а от щодо пропасниці міг би побитися об заклад.

Поведінка команди збентежила мене ще в шлюпці, а тепер, коли ми повернулися на судно, просто жахала. Люди вешталися по палубі й про щось поміж собою розмовляли. Найдрібніші накази спричиняли хвилю невдоволення й виконувалися неохоче. Навіть найнадійнішим матросам передався цей настрій, та закликати їх до порядку не було кому. Бунт висів у повітрі грозовою хмарою.

Та не лише ми помітили небезпеку. Довгань Джон як умів намагався тримати порядок, обходячи команду, пускаючи в хід де вмовляння, а де власний приклад. Він щосили пнувся, аби видаватися люб’язним і догідливим, і розсипав усмішки праворуч та ліворуч. Якщо давали якийсь наказ, Джон хапав свою милицю і першим кидався виконувати його із завзятим криком: «Слухаю, сер!» Коли ж роботи не було, він голосно співав пісень, одну за одною, ніби бажаючи приховати зловісну поведінку команди. З усіх небезпек того тривожного дня найлиховіснішою нам видалася саме поведінка Довганя Джона.

Ми зібралися в каюті на раду.

– Сер, – сказав капітан, – якщо я ризикну віддати якийсь наказ, вони можуть кинутися на нас. Ви самі бачите, що відбувається. Вони грубіянять на кожному кроці. Якщо я не звертатиму на це уваги, у Сильвера з’являться підозри, що тут щось нечисте, і ми програємо. Є лише одна людина, на яку варто розраховувати.

– І хто це? – спитав сквайр.

– Сильвер, сер, – відповів капітан. – Він занепокоєний не менше за нас і хоче все залагодити. Якщо надати йому шанс, він умовить їх не зчиняти бунт до часу. Тож я пропоную надати йому можливість. Дозволимо команді вирушити сьогодні по обіді на берег. Коли вони поїдуть усі, ми захопимо судно. А як ніхто з них не поїде, ми замкнемося в каюті й захищатимемося. Коли ж на берег піде лише частина команди, присягаюся, на борт вони повернуться слухняними, як вівці.

На тому й постановили. Надійним людям – Гантеру, Джойсу, Редруту – роздали заряджені пістолети й втаємничили в наші плани. Усупереч нашим сподіванням, вони не дуже здивувалися й сприйняли наше повідомлення досить спокійно. Потому капітан вийшов на палубу й звернувся до команди з невеличкою промовою:

– Хлопці! Сьогодні був важкий день, і всі добряче стомилися. Тому прогулянка на берег, гадаю, нікому не завадить, до того ж шлюпки вже спустили. Охочі, сідайте в них і гайда на берег! Я подам сигнал із гармати за півгодини до заходу сонця.

Видно, ці простаки надумали, що одразу ж знайдуть скарби, тільки-но опиняться на березі. Вони вмить повеселішали й закричали «ура» так голосно, що пагорбами прокотилася луна, і сполохані птахи знову закружляли з криком над лісом. Капітан вчинив мудро: одразу ж спустився вниз, надавши Сильверу можливість розпоряджатися командою. Якби він лишився на палубі, удавати, ніби він нічого не розуміє, йому не вдалося б. Збурена команда відкрито слухалася Сильвера й лише його вважала капітаном. А чесні матроси (такі, як згодом стало відомо, серед нашої команди все ж були) виявилися не надто кмітливими. Вочевидь, усю команду, кого більше, кого менше, вабив приклад заводіїв. Проте не всі бажали заходити надто далеко. Непослух і зухвальство – це одне, а озброєний бунт, захоплення судна та вбивство безневинних – зовсім інше.

Врешті-решт домовилися. Шістьох вирішили лишити на шхуні, а решта тринадцять під орудою Сильвера посідали в шлюпки. І тієї миті я наважився на відчайдушний, божевільний вчинок, який потім посприяв нашому порятунку. Захопити судно нам не вдасться, бо