Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

із діжки його розмову, але він навіював мені такий жах своєю жорстокістю, дводушністю та байдужістю, що я мимоволі здригнувся, коли він поклав руку мені на плече.

– Так, – заговорив він. – Гарна місцина – цей острів, особливо для такого хлопчини, як ти. Ти можеш там купатися, лазити по деревах і полювати на кіз. Адже ти й на скелю зумієш видертися не гірше, ніж сарна. Зізнаюсь, я сам стаю ніби молодшим, дивлячись на цей острів, і забуваю про свою дерев’янку. Добре бути молодим і мати обидві ноги! Якщо забажаєш поблукати островом, тільки скажи старому Джону, і він швидко збере провізію в дорогу.

І, ляснувши мене дружньо по плечу, він пошкандибав палубою.

Капітан Смолетт, сквайр і лікар Лівсі про щось говорили на шканцях. Я знемагав від нетерпіння якнайшвидше повідомити їм про все, але не наважувався перервати їхню бесіду. Доки я шукав привід, лікар Лівсі сам покликав мене. Він, цей затятий курець, забув люльку внизу й попросив мене принести її. Наблизившись, я вигадав слушну хвильку і прошепотів:

– Лікарю, мені треба поговорити із вами. Ведіть капітана і сквайра в каюту і знайдіть привід покликати мене. Я маю повідомити вам щось жахливе.

Лікар перемінився на лиці, але швидко опанував себе й сказав голосно, удаючи ніби про щось спитав у мене:

– Дякую, Джиме. Це все, що я хотів дізнатися.

Після цих слів він повернувся назад до сквайра і капітана. І хоча вони й далі вели неквапливу бесіду, я зрозумів, що лікар Лівсі переказав їм моє прохання. Потім капітан наказав Джобу Ендерсону гукати всіх нагору.

– Хлопці, – звернувся до них із промовою капітан Смолетт. – Я хочу сказати вам кілька слів. Цей острів, що лежить перед нами, – мета нашого плавання. Містер Трелоні, щедрість якого всім добре відома, щойно поставив мені кілька питань про команду, і я повідомив йому, що кожен на судні виконував свої обов’язки якнайкраще. Тому я йду з ним і лікарем униз, до каюти, щоб випити за ваше здоров’я та удачу. А вам теж подадуть грог випити за наше здоров’я та удачу. Якщо хочете знати мою думку, то скажу, що сквайр, пригощаючи нас, чинить дуже люб’язно, і пропоную прокричати на його честь «ура».

Звісно, «ура» не забарилося і до того ж лунало від щирого серця, і я, по правді, не міг повірити, що ці люди намірилися вбити нас усіх.

– «Ура» капітану Смолетту, – крикнув Довгань Джон, коли перше «ура» стихло.

І його заклик дружньо підхопили усі.

Сквайр, капітан і лікар пішли вниз і невдовзі послали за мною. Я застав їх, коли вони вже сиділи за столом перед пляшкою іспанського вина і тарілкою з родзинками. Лікар курив, знявши свою перуку, що, як я вже знав, було в нього ознакою сильного хвилювання.

У розчинений ілюмінатор дув теплий нічний вітерець, а місяць освітлював пінявий слід за кормою.

– Ти хотів щось повідомити нам, Гокінсе? – звернувся до мене сквайр. – Ну кажи вже!

Я переказав коротко, як тільки міг, підслухану Сильверову розмову. Усі троє, мовчки, не ворухнувшись і не зводячи з мене очей, вислухали мою оповідь. І тільки-но я скінчив, лікар Лівсі сказав:

– Джиме, сідай до столу!

Вони посадили мене за стіл, налили вина, дали родзинок, і всі троє, один за одним, з поклоном випили за моє здоров’я, вітали з удачею і вихваляли за хоробрість.

– Так, капітане, – мовив нарешті сквайр, – ви таки мали рацію, а я помилявся. Визнаю себе віслюком і чекаю на ваші накази.

– Я виявився віслюком не менше за вас, сер, – заперечив капітан. – Зазвичай, якщо команда готує бунт, є різні ознаки, за якими можна завчасно здогадатися й ужити запобіжні заходи. Та наша команда таки ввела мене в оману.

– Дозвольте, капітане, – утрутився лікар. – Нас перехитрив Сильвер, а його, слід визнати, пересічною людиною не назвеш.

– Йому давно вже слід метлятися на реї, – пробуркотів капітан. – Але часу на пустопорожні балачки немає. Якщо містер Трелоні дозволить, я маю дещо запропонувати.

– Сер, ви тут капітан, і слово належить вам, – запопадливо відповів сквайр.

– По-перше, – почав капітан Смолетт, – шлях до відступу нам відрізали. Якщо я дам наказ пливти назад, вони одразу ж зчинять бунт. По-друге, ми ще маємо час, у будь-якому разі, доки знайдемо скарби. По-третє, серед команди залишилися вірні люди. Хай там що, а рано чи пізно справа дійде до сутички, тож я пропоную напасти на них першими, щоб заскочити зненацька. Гадаю, містере Трелоні, ми можемо розраховувати на ваших людей?

– Як на мене самого, – проголосив сквайр. – Їх троє, з нами разом, враховуючи Гокінса, буде сім людей, – вів далі капітан. – А серед команди є ще вірні нам люди?

– Ймовірно, ті, кого Трелоні найняв до того, як зустрів Сильвера, – припустив лікар.

– Навряд чи, – заперечив сквайр. – Адже Гендса найняв я.

– Я теж довіряв Гендсу, – визнав капітан.

– І це ж треба – усі вони англійці! – вигукнув сквайр. – Зізнаюсь відверто, сер, мені зараз хочеться пустити корабель у повітря.

– Отже, джентльмени, – вів далі капітан, – скажу на додачу небагато. Ми мусимо вичікувати й пильнувати. Погоджуюсь, це не дуже приємно і легше було б діяти одразу. Але вибору немає – спочатку нам треба дізнатися, хто досі нам вірний. Зупинимося на цьому плані й вичікуватимемо нагоди. Така моя пропозиція.

– Джим тут стане у пригоді більше за будь-кого, – завважив лікар. – Матроси його не соромляться, а він спостережливий хлопчина.

– Гокінсе, покладаюсь на тебе, – додав сквайр.

Скажу по правді, я дуже боявся, що не виправдаю їхньої довіри, хоча саме я внаслідок щасливого збігу врятував їхні життя. Наразі, хай там що, а нас було семеро з двадцяти шести, а якщо рахувати тільки дорослих, то взагалі – шестеро проти дев’ятнадцяти.

Частина третя

Мої пригоди на суходолі

Розділ ХІІІ

Початок моїх пригод

Коли наступного ранку я вийшов на палубу, острів видався мені зовсім іншим. Вітер вщух, почався штиль, але нам вдалося значно просунутися за ніч, і ми стояли тепер на відстані півмилі на південний схід від низовинного східного берега, вкритого сірувато-зеленою рослинністю. Цей одноманітний колір де-не-де в низовині переривався смугами жовтого піску й схожими на сосни високими деревами, які росли поодиноко або купками. Одначе загальний колорит видався мені одноманітним і сумним. Верхівки пагорбів височіли посеред лісу гостроверхими голими кручами. Усі вони були химерної форми, та найвигадливішу мала Підзорна Труба, на триста чи чотириста