Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

порівняно з блиском твоїх очей та ніжністю твого перлинного обличчя. Я завжди цінував красу вище за багатство…

– Ти зможеш почати життя чесної людини, батечко дасть тобі все, що ти захочеш… – почала була Ревекка, але чоловік перебив її, перейшовши на французьку мову.

– Твій батько перебуває там, де обертають на золото і срібло навіть іржаві ґрати підземелля…

– Ти не розбійник, – промовила дівчина теж французькою, уважно вдивляючись у прорізи чорної маски на обличчі незнайомця. – Ти норман… Будь благородним, покажи своє лице.

– А ти кмітлива… – Бріан де Буагільбер відкинув плащ та звільнився від маски. – Я прийшов узяти не твої гроші, а тебе – найпрекрасніше, що тут є. Прийшов, щоб ніколи з тобою не розлучатися.

– Між нами не може бути нічого спільного. Ти християнин, я юдейка. Наш союз буде поза законом як в очах твоєї церкви, так і в нашій синагозі.

– Твоя правда, Ревекко! – Храмовник посміхнувся. – Узяти за дружину я не зможу ні тебе, ні будь-яку іншу жінку. Я лицар Храму і дав обітницю безшлюб’я. Але я тебе кохаю.

– Не можу зрозуміти, про що ти говориш, сер лицар! – Дівчина спокійно відступила, а храмовник провів її палким поглядом. Ревекка різко обернулась і подивилася йому у вічі. – Навіщо ти прийшов сюди? Золото тебе не цікавить. Шлюб із жінкою чужого племені – теж. Якщо ти носиш хрест і читаєш Святе письмо лише для того, щоб прикривати свою розпусту і гріховність, то як я можу повірити хоча б одному твоєму слову? Ти такий самий злочинець, як і той, хто мордує мого батька…

– Годі! – спалахнув Буагільбер, наближаючись до дівчини майже впритул. – Досі я поводився з тобою, як із леді, хоча й завоював тебе мечем. Ти у мене в полоні й маєш коритися, я нікому не поступлюся тим, що належить мені по праву. І якщо ти відмовляєшся прийняти моє кохання, то я візьму своє силою.

– Зупинися, божевільний! – гукнула Ревекка. – Жодна пристрасть не може бути виправданням гріха. Відійди від мене та вислухай уважно! Ти можеш, храмовнику, принизити мене й розтоптати, тому що маєш у руках зброю… Одначе, коли у твоєму ордені дізнаються про те, що ти згрішив із жінкою мого племені, тебе звинуватять не тільки в порушенні обітниць, а й у тому, що ти збезчестив святий хрест, який носиш…

– Ти не дурна, Ревекко, – на мить збентежився Буагільбер, розуміючи, що єврейка має рацію. – Але тебе ніхто не почує ні в цих стінах, ані в усьому світі – можеш кричати про це скільки завгодно. Зараз ти в моїй владі, і краще б тобі підкоритися!

– Гадаєш, я кликатиму когось на допомогу, підступний лицарю? Ти не знаєш Ревекки! – Дівчина відштовхнула хрестоносця й несподівано кинулася вбік так прудко, що він не встиг її втримати. Вона розчахнула вікно вежі та зробила крок на парапет, повернувшись до Буагільбера: – Підкоритися тобі?! Ліпше смерть! Ані руш уперед – або я стрибну вниз, нікчемо!

– Не роби цього, благаю! – скрикнув храмовник. – Ти несправедлива до мене… І подумай про свого батька – він не переживе твоєї смерті… Я присягаюся, що не ображу тебе, прошу, повір мені, Ревекко.

– Ти згадав про мого батька, негіднику… А подумав ти про те, чи переживе Ісаак моє безчестя?

– Може, я переступав багато законів і ламав заповіді, але слова свого завжди додержував! Повернись, я не торкнуся тебе… – запально мовив хрестоносець.

Ревекка, похитнувшись на краю парапету, блиснула вугільно-чорними очима; лицар стиха зойкнув, але вона зіскочила на підлогу і, не дивлячись на храмовника, мовчки відступила до стіни. Йому забило дух, одначе не горда дика врода дівчини змусила сильно калатати його серце – уперше Бріан де Буагільбер зустрів жінку, яка стала йому дорожчою за життя.

– Помирімося, Ревекко! – запропонував він.

– Мир, якщо хочеш, – помовчавши, відказала дівчина. – Помирімось, тільки не наближайся до мене ані на крок.

– Ти не мусиш боятися мене!

– Я нікого й ніколи не боялася…

– Стань же другом Бріанові де Буагільберу! – вів далі храмовник. – Подумай про мене – мені судилося ніколи не пізнати радощів родинного вогнища, не втішитися відданістю дружини. Старість моя буде настільки самотньою, як і моя занедбана могила, і жоден нащадок не носитиме мого давнього імені. Я все життя шукав споріднену душу і в тобі її нарешті знайшов. Мені потрібна тільки твоя підтримка.

– У чому я можу бути тобі опорою? Ми з різних світів, я не кажу вже про віру, лицарю Бріане. Забудь про мене!

– Ні. – Храмовник схвильовано притис руку до грудей. – Я маю хоча б з однією людиною на цій землі поділитися своєю мрією! Адже я член могутнього ордену, і невдовзі він матиме владу, набагато вищу від королівської. Де Буагільбер – не останній з тих, хто зійде до вершини влади… Ми багаті й сильні. Віра в Бога… вона… вона лише засіб… Ревекко, це складний та кривавий шлях, і мені потрібен на ньому надійний друг і близька людина.

Дівчина замислено, немов не розуміючи й ледве приховуючи це нерозуміння, вдивлялася у зблідле обличчя лицаря, не наважуючись що-небудь вимовити. Несподівано знизу крізь вікно, що так і залишилося відчиненим, до вершини вежі долинув звук мисливського рога. Храмовник здригнувся й кинувся до дверей.

– Щось сталося, – промовив він, обернувшись, але не зупиняючись, – я повинен бути там. Але згодом ми повернемося до нашої розмови. Я не вибачатимуся за те, що погрожував тобі, Ревекко, – адже без цього я б ніколи не пізнав тебе!..

Залишившись на самоті, дівчина присіла біля прядки. Усе, що сталося з нею, позбавило її сил, і зараз вона думала тільки про те, щоб спокійно помолитися. Про себе і, можливо, про цього холодного й жорстокого лицаря, чиє честолюбство потьмарило її душу навіть більше, ніж погрози, які він кидав із такою легкістю.

Однак у своїй молитві Ревекка вимовила ім’я іншого лицаря – безпорадного та пораненого. Вона знала, що ніколи не зможе торкнутися його світлого обличчя й не насмілиться не тільки заговорити з ним, але навіть натяком видати свої почуття. Проте слова молитви, що їх вона промовила ледве чутним шепотом, уже пролунали, і Ревекка про них не шкодувала.

Розділ 20

Спустившись до залу, храмовник побачив там де Брасі. Лицар мав вигляд глибоко засмучений.

– Ваші любовні подвиги були так само перервані, як і мої? – спитав Буагільбер. – Судячи з досади на вашому обличчі, сер, вони не виявилися ні успішними, ні приємними.

– Та й не кажи. Я просто не терплю жіночих сліз,