Pyotr Ivanovich Franco - Дядько Шкіпер, Pyotr Ivanovich Franco

сього Івась, який щось пильно писав у зошиті. Хлопці попрощалися. Михась узяв від Івася книжки та подався до Івасевої хати, а Івась пішов до вуйка. Але якось далеко мусів той вуйко мешкати, бо Івась поза хати перейшов вже через ціле село, переліз через пліт та опинився поза селом на горбку, перед капличкою, що стояла поміж чотирома могутніми липами. Відсіля видко було серед легкої осінної мряки вузеньку смужку ліса, за яким находився присілок Чернене болото. Чернене болото були се трясавиці над потоком. Починалися в лісі і відбігали на милю в чисті поля. Осики, вільхи та очерет покривали частину млак[23]. По середині стояло чорне плесо води, що ніколи не замерзала, і з якої виходили густі, білі мряки.

«Треба поспішати», подумав хлопець, «ніч западає. В лісі буде вже добре темно і страшно; он і Тарас каже, що вовки ходять, а зрештою чи я Молочко, щоби вовків боятися. Він вже десь певно печену бараболю заїдає!» Івасеві слинка набігла в роті на згадку про печену бараболю і прочі благодати теплої, привітної хати.

Холодний вітер жалібно гудів попри вуха. Горою спровола крякала ворона, що летіла до лип коло каплички на нічний спочинок. Вісім хат треба обійти тай поговорити. А може не повірять, що я на школу збираю? Але фірою то вже мене ніхто не відвезе, бо їм усім коні забрали. Он у першій хаті з краю ґранат два коні забив, у Максима мадяри забрали, а Гавришеві як пішли з Миколою на Україну то і досі там. А старий Божейко «кацаба», то мене з хати викине! Або таки не піду до него! Йому пятох синів війна забрала, невістка на тиф померла, зять Семен Колодій у вязниці, бо українські часописи читав і «Січ» заложив. Казав шандар, що «згниє, а не верне, як і всі, що бунти роблять». «Бодай їм добра не було. То їм можна бунти робити та свободи добувати, а ми хиба проти свободи?» Почуття глибокої народньої образи несвідомо накипіло на душі Івася. Він усіх ворогів покидавби в Чернене.

Здрігнувся раптом, аж кинуло ним зі страху, коли нечайно вискочив заяць, ще гірше може наляканий, як Івась, і кинувся в ліс поміж дерева.

«Агі на тебе куцохвостий, ото напудив. Не мав мені коли дорогу перебігати, а то якраз коли до ліса входжу. Недалеко яр, кудою потічок у Чернене болото пливе. А як там вже на мене вовк чекає? Але я не злякався заяця, то лише мною так кинуло, бо я про інше думав. Тепер вже мене нічо не перестрашить, бо буду стерегтися. А як вовк вийде, то я йому скажу, що на рідну школу збираю – то він мене пустить, а може міх поможе нести...»

«Ха! ха! ха! О то я собі думаю», полапався Івась. Зійшов у яр, перескочив потічок. Стежка скручувала з попри потічок на право. «Ще трохи ліса, поле і перша хата Задорожного. За годину обійду всіх, а до десятої буду дома». «Стій! Хто йде?» гукнув голос у якому дріжала нотка страху. Рівночасно металічно дзвенькнув безпечник кріса.

«Шандар», – подумав Івась, «буде стріляти».

«Стій, бо стріляю», вже відважнійше крикнув шандар – коли серед сутіни ліса пізнав, що се малий хлопець. «Та пане шандар, я до хати іду з ліса». «А бо ти з села і мусиш вертати, бо тобі не сюди дорога, а по ночи не волочися, бо поза вуха набереш». Шандар завернув Івася і здорово штовхнув у спину так, що хлопець скотився аж на спід яру. Добре що до потічка не звалився.

«До дітей то ти відважний», пробурмотів Івась крізь затиснені зуби, «хочеш щоби я в село вертав. Чекай верну, але не з пустими руками».

Івась обійшов жандара лісом, лютий, що мусить тільки часу тратити та вийшов з ліса, як уже добре потемніло. Недалеко блимали огники з хатних вікон. «Чернене болото», подумав Івась і пустився на простець до першого світла. Перекинувся у якийсь рів, подряпався у тернє і аж задихався, коли опинився перед першою хатою. Мішок почав таки добре гризти в плечі, коли виходив з четвертої хати. Всюди давали більше, як по літрі, бо в одній хаті одержав пять, в другій сім, а в третій аж десять літрів. Тепер стояв перед великою хатою «кацаба» Божейка і не знав, що зробити. Божейко був ряним москвофілом перед війною та все ворогував з Українцями.

«Іти чи не йти», думав півголосом Івась – «треба сповнити свій обовязок; як прожене то прожене; от шкода що Михайлика не ма – помігби нести. Але де таке Молочко.

«Молочко не Молочко», озвався коло нього голос Михася, обвантаженого, як і Івась міхом, «а Божейка треба остерегти, бо в опівночі жандарми до нього зайдуть; за зятем шукають, що втік з вязниці».

З під ганку висунулася якась постать і приступила до хлопців. «Кажете, за зятем шукають? Не найдуть вони його, а скорше він їх! Але дякувать, що попередили. Гарні ви хлопці! Не дам вам зерна, бо і так вам уже важко, але ось маєте: тисячку. Її таки лекше буде нести», додав жартівливо, коли помітив, що збентежні хлопці не знають, як дякувати. «Не бійтеся, давно вже мої мрії розвіялися, я тепер за одно з народом, тай на школу зложися як можу! А не ідіть дорогою, бо там "вовки". Обійдіть попід ліс стежкою від рогатки на право».

По дорозі пояснив Михась кількома словами, з відки так неожидано впав з неба.

«Я передав зошит Ганні, вона прочитала, сказала "добре", і я як стій подався до Черненого болота та думав тебе наздігнати. Але коли почув голос шандаря, як тебе завернув, обійшов довкола і чув ще, як змовлявся з другим, що Семен утік з вязниці та сидить мабуть у Божейка, і яка то небезпечна людина. Як тільки його побачать, зараз мають стріляти».

«Тому він такий лютий був на мене, певно думав, що я за чимось до Семена йду».

«Тепер тихо», сказав Михась, «підходимодо ліса, шандарі будуть ще переходу над яром пантрувати, мусимо коло них перекрастися».

Вступили в чорну пітьму перших дерев ліса.

Глухий шум вітру серед гиль говорив таємничо про ріжні небезпеки. Було так темно, що хлопці йшли на помацки.

«Маємо драбів!» почулися раптом голоси з пітьми, коли станули коло рогатки і збиралися скрутити на право. «Стій, бо стріляю!» В пітьмі кланцнули гостро безпечники крісів. «Не сміють знати про