Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

пхнув її по нозі. Алтайка подивилася на нас вузькими чорними очима. Мама відповіла на цей погляд. Тут хазяйка зареготала. Спитала про щось.

– Ми – литовці, – сказала мама спочатку литовською, потім російською. Жінка щось заторохтіла.

– Що вона каже? – спитала я.

– Каже, що бойові люди – хороші робітники і що ми маємо платити їй за житло.

Мама продовжила бесіду.

– Платити їй? За що? За те, щоб у цій дірі жити, невідомо де? – обурилася я.

– Ми на Алтаї, – сказала мама. – Вони вирощують картоплю й буряки.

– То тут можна буде картоплю їсти? – пожвавився Йонас.

– Харчі видають. Вона каже, що охоронці наглядають за господарством і працівниками, – пояснила мама.

Я згадала: тато розповідав, як Сталін конфісковує в селян землю, знаряддя праці, худобу. Що він каже їм, який вони мають давати врожай і скільки їм за це заплатять. Я думала, що це безглуздя. Ну як може Сталін брати те, що йому не належить, те, що селяни всією родиною ціле життя собі заробляли? «Це – комунізм, Ліно», – казав тато.

Жінка кричала щось мамі, кивала пальцем і хитала головою. Потім вийшла з хати.

Ми опинилися в колгоспі – колективному господарстві, і я мала тепер вирощувати буряки.

Я терпіти не могла буряків.

Мапи і змії

29

Хатинка мала розміри приблизно три на чотири метри. У кутку була маленька піч, коло якої стояли горщики й брудні бляшанки. Біля пічки під стіною – солом’яний матрац. Подушки ніякої, тільки стара стьобана ковдра. Два крихітних віконечка були зроблені зі шматків скла, зліплених чимось між собою.

– Тут нічого немає, – сказала я. – Ні раковини, ні столу, ні шафи. Це вона тут спить? А ми де будемо спати? А туалет де?

– І їсти де будемо? – сказав Йонас.

– Точно не знаю, – сказала мама, дивлячись на горщики. – Це все брудне. Але ж можна трохи чистоту навести, чи не так?

– Ну, добре, що ми з того потяга вийшли, – сказав Йонас.

Молодий білявий енкаведист заскочив у двері.

– Елена Вілкене, – сказав він.

Мама подивилася на нього.

– Елена Вілкене! – гучніше повторив він.

– Так, це я, – сказала мама.

Вони стали говорити російською, потім сперечатися.

– Що таке, мамо? – спитав Йонас.

Мама обійняла нас обох.

– Не хвилюйтеся, милі. Ми лишаємося разом.

Охоронець крикнув: «Давай!» – і став махати рукою, щоб ми виходили.

– Куди ми йдемо? – спитала я.

– Командир хоче мене бачити. Я сказала, що нам треба йти всім разом, – сказала мама.

Командир. У мене в животі все перевернулося.

– Я тут лишуся. Зі мною нічого не станеться, – сказала я.

– Ні, нам треба йти разом, – сказав Йонас.

Ми пішли за білявим між пошарпаних халуп, доки дійшли до дерев’яної будівлі, що була в значно кращому стані, ніж всі решта. Біля її дверей стояли кілька енкаведистів і курили цигарки.

Вони скоса подивилися на маму. Вона оглянула будівлю й охоронців.

– Побудьте тут, – сказала мама. – Я зараз повернуся.

– Ні, – сказав Йонас. – Ми з тобою.

Мама подивилася на охоронців з їхніми масними очима, потім на мене.

Із дверей вийшов енкаведист.

– Давай! – крикнув він і потяг маму за лікоть до будівлі.

– Я зараз повернуся, – сказала мама через плече, і двері за нею зачинилися.

– Я зараз повернуся, – сказала мама.

– Але як ти думаєш?.. – спитала я.

– Думаю, ти просто чарівна, – сказала мама й відступила назад, милуючись моєю сукнею.

– Добре, – сказав кравець, втикаючи булавки у свою атласну подушечку. – Усе, Ліно, що треба, зроблено. Можете перевдягатися, тільки обережно: там ще не пришито, а підколото.

– Зустрінемося надворі, – сказала мама через плече, виходячи.

– У вашої мами чудовий смак щодо одягу, – сказав кравець.

Він мав рацію. Сукня була чудова. М’який сірий колір відтіняв мої очі.

Я перевдяглась і вийшла на вулицю, де на мене мала чекати мама. Її там не було. Я кинула оком понад рядом кольорових вітрин – і не побачила її. Далі на вулиці відчинилися двері – і вийшла мама. Синій капелюшок пасував до її сукні, яка шурхотіла на ходу навколо її ніг. Вона несла два ріжки морозива й усміхалась, а на руці в неї гойдалася торба для закупів.

– У хлопців сьогодні свій день, а у нас – свій, – сказала мама. Її червона помада сяяла. Вона вручила мені морозиво і повела до лавочки. – Сідаймо.

Тато з Йонасом пішли на футбольний матч, а ми з мамою вранці рушили на закупи. Я лизнула ванільний пломбір і відкинулася на теплій лавочці.

– Як приємно сісти, – видихнула мама. Вона поглянула на мене. – Ну ось, із сукнею все зробили – що ще треба?

– Мені вуглинки потрібні, – нагадала я.