Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

Розділ 10

Артем зайшов до ветеринарної клініки рівно о п’ятій — пунктуальний, мов швейцарський годинник. Цього разу не було ніякої метушні, чи тривожних думок на кшталт «а раптом вона передумала». Ні. Він йшов упевнено, навіть із ледь помітною зухвалістю в кожному русі. Можливо, складки на його сорочці здавалися трохи недбалими, а незвично гладке волосся було заслугою гелю, яким він не користувався з університетських часів, але це був той самий Артем. Тільки… оновлена версія, яка нарешті наважилася скинути панцир невпевненості.

— Привіт, — він весь засяяв, побачивши Марічку в холі клініки. — Готова до нашої… вечері поза графіком?

— Привіт! — вона підвела очі, і її погляд на мить став розгубленим, перш ніж на обличчі з’явилася здивована посмішка. — А ти… сьогодні виглядаєш дуже круто!

— Це щоб не загубитися в ореолі харизми Марка, — Артем недбало знизав плечима, і підморгнув.

Марічка дзвінко розсміялася, і вони разом вийшли з клініки, залишаючи позаду звичну робочу атмосферу.

Ресторан виявився невеличким оазисом затишку, з приглушеним світлом, що створювало інтимну атмосферу, та столиками біля великих вікон, за якими повільно засинало вечірнє місто, огортаючи все навколо м’яким серпанком темряви. Артем забронював цей столик ще зранку, ретельно вивчаючи відгуки в інтернеті, роблячи нотатки та відчуваючи легке хвилювання. Але зараз, коли вони сиділи один навпроти одного, все виглядало так невимушено, ніби такі вечори були для нього звичною справою.

— Вау, — тихо вимовила Марічка, коли офіціант люб’язно провів їх до столу, де вже чекала елегантна пляшка вина у відерці з льодом та мерехтіли дві запалені свічки, розливаючи навколо ніжне світло. — Ти серйозно підійшов до організації нашої вечері.

— Я ж обіцяв тобі справжню вечерю, — Артем тепло всміхнувся, галантно відсуваючи для неї стілець.

Вони зробили замовлення, неквапливо переглядаючи меню, і розмова потекла легко й невимушено. Спочатку говорили про клініку, про незрівнянного кота Барсика, який, здавалося, мав непереборну тягу до вентиляційних шахт, і про ексцентричну сусідську бабусю, яка регулярно приносила своїх хом’ячків «на плановий огляд».

А потім Артем раптово змінив хід розмови, і в його голосі з’явилася ледь помітна серйозність.

— Знаєш, Марічко, я довго думав… чому я поводжуся так… трохи дивно поруч з тобою. Нервую, хвилююся…

Марічка зацікавлено підвела брови, але промовчала, чекаючи продовження.

— Бо ти мені не байдужа. Просто… я постійно боявся сказати щось не те, зробити якусь дурницю, — він злегка знизав плечима, ніби визнаючи власну нерішучість. — А потім з’явився Марк… і мене раптом осяяло, що я можу тебе втратити, хоча ми ще навіть… не були разом.

Вона дивилася на нього з тією особливою, м’якою усмішкою, яка зазвичай з’являлася на її обличчі, коли вона ніжно гладила маленьке цуценя після складної операції. У її очах читалася симпатія та розуміння.

— Артеме… — тихо почала вона.

— Ні, дай мені закінчити, будь ласка, — перебив він, сам дивуючись власній несподіваній сміливості, яка, здавалося, виросла з його щирих почуттів. — Я не ідеальний. Я не такий впевнений у собі, як Марк. Але я точно знаю одне: моє серце належить тобі і з тобою я відчуваю найсправжнісіньке щастя.

На мить запала тиша, наповнена несказаними словами та глибокими почуттями. Ця тиша була приємна. Вона залишала після себе солодкий присмак щирості та відвертості.

— Ти щойно зробив щось неймовірно романтичне, Артеме, — нарешті промовила вона, і в її голосі звучала ніжність. — І я… я дуже рада, що ці слова прозвучали саме від тебе, а не від когось іншого.

І Артем усміхнувся. Його посмішка була без натяку на хвилювання чи якусь  внутрішню паніку. А була просто… щаслива. Його оновлена версія нарешті відчула справжню свободу у вираженні своїх почуттів.

Після щирих зізнань Артема атмосфера за їхнім столиком стала ще більш інтимною та теплою, ніби їх огортало невидимою ковдрою взаємного розуміння. Марічка не відриваючись дивилася на Артем, а її погляд був сповнений не лише симпатії, а й поваги. Вона ніби вперше побачила в ньому не просто милого, трохи незграбного хлопця, чий рюкзак завжди був набитий незрозумілими гаджетами та павербанками, а справжнього чоловіка. Чоловіка, який мав сміливість бути відвертим, рішучим і навіть трохи зухвалим, але ця зухвалість народжувалася з глибини його почуттів.

— Я не пригадую, щоб хтось колись розмовляв зі мною так… відверто, щиро, — тихо промовила вона, ледь помітно усміхаючись, коли офіціант елегантно поставив перед ними десерт — вишуканий шоколадний мус, повітряний та спокусливий, хоча й абсолютно зайвий після ситної вечері.

— Щиро? — Артем нахилився трохи ближче, його очі сяяли ніжністю. — Гадаю, це тому, що ніхто інший не губився у вирі твоєї чарівної посмішки настільки, щоб випадково перекинути на себе склянку компоту.

— О, той епізод, — Марічка дзвінко розсміялася, її сміх розлився по затишному залу. — Але, зізнаюся, мені це дуже сподобалося. І не сам компот, звісно, а твоя… щирість. Твоя справжність.

Вони продовжували розмовляти ще довгий час, їхні голоси звучали злегка приглушено, між ними не було напруги і жодної потреби обережно підбирати слова. Вони спілкувалися так, ніби знали одне одного цілу вічність, нарешті скинувши маски та броню, які раніше заважали їхнім справжнім почуттям вийти назовні. Артем відчував неймовірний спокій, легкість і навіть якесь дитяче, безтурботне щастя. Це було схоже на ті затишні вечори в дитинстві, коли він кутався в теплий плед, а бабуся готувала ароматне какао та розповідала добрі казки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍