Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Розділ 13

Наступні кілька днів були не менш напруженими. Я зашивалася на роботі й ледве витягувала стажування Вадима. І хоч він справді намагався, легше мені від цього не ставало. Усе трималося на мені.

Коли я приходила додому, була буквально мертва – ні сил, ні бажання щось робити, навіть думати. Якби хоч моя люба подруга вже повернулася... Мені б стало бодай трішки легше. Вона б змусила мене поїсти, виспатися, обійняла б. Але її тато захворів, і їй довелося продовжити відпустку на кілька днів.

Я страшенно хотіла з нею поговорити, вилити душу, розповісти про все, що крутиться в голові. Але у неї турбот зараз і без мене було вдосталь. Не хотілося ще й навантажувати її своїми.

Хоча, правду кажучи, у ті дні в мене взагалі не було ні часу, ні сил думати про проблеми. Я просто вирішила плисти за течією, тим більше, що поведінка Максима мені була вкрай до душі, хоч остаточного рішення я ще і не прийняла.

Він поводився, як і раніше – спокійно, уважно, лагідно – та я могла приділити йому лише якісь кілька хвилин за цілий день. Та він терпляче продовжував свої залицяння. Не тиснув. Не вимагав. Просто був поруч. І, можливо, саме тому з кожним днем я дедалі більше схилялася до думки, що… спробую. Спробую бути з ним.

Мені все більше хотілося повірити. Що між нами справді може щось вийти. Що це не просто красиві слова чи тимчасове захоплення.

Цей день починався, як і всі попередні. Я з посмішкою зустріла Максима біля офісу й із вдячністю прийняла від нього каву. Він трохи доторкнувся до моєї руки – ненав’язливо, тепло – і сказав:

– Гарного тобі дня. Тримайся.

На жаль, у нього були справи, тож він не міг залишитися. Я дивилася, як він іде, й упіймала себе на думці, що мені не хочеться, аби він ішов.

Я залишилася стояти з кавою, відчуваючи, як щось у мені змінюється. Повільно. Але невідворотно.

Уже кілька днів я помічала в ньому щось дивне – певну стриману напруженість. Його погляди часом ставали незрозумілими, відстороненими, ніби він намагався щось приховати або зважував, чи варто щось сказати. Це не було різко чи явно – радше тонка зміна в його поведінці, яку важко було б пояснити комусь іншому, але я відчувала її нутром. Звертала на це увагу. Просто... не мала зараз ані сил, ані бажання в цьому копатися. Вирішила: якщо щось справді важливе – він сам скаже. А якщо ні – спитаю пізніше.

Та наскільки добре цей день почався – настільки ж погано закінчився.

Все йшло добре, і сьогодні вперше Вадим був мені справжнім помічником, а не тягарем. Настрій був просто чудовий. Мені написав Максим, і ми домовилися, що він забере мене після роботи.

– Вадиме, йди вже додому. На сьогодні досить.

– А ви? Я ж бачу, ви ще не збираєтеся.

– Мені потрібно лише кілька хвилин. А потім я маю зустрітися з Максимом… Сергійовичем. – Знову запнулася на імені, і ледь не проговорилася.

– З Максимом Сергійовичем? – якось підозріло перепитав він.

– Так. Він останні дні дуже зайнятий. Це єдиний час, коли я можу з ним обговорити деякі важливі питання, – намагалася відповісти я якнайчесніше. І справді, хотіла обговорити з ним робочі моменти. Але, звісно, основна справа була не в цьому. Я вирішила, що сьогодні дам йому відповідь.

– Думаю, мені теж варто бути присутнім при обговоренні. Це ж ваш основний проєкт зараз.

– Що? Ні… не думаю, що це необхідно. Робочий день уже закінчився, і, думаю, у тебе є плани. Там лише кілька питань.

– Ні. У мене немає ніяких планів. – Безтурботно відповів він. – І думаю, для мене це буде корисно.

– Але…

– О, у мене є ідея! Давайте повечеряємо разом. Я хотів би вас пригостити. Все ж ви так багато для мене зробили. А за вечерею все й обговорите, а я послухаю й повчуся, – і знову посміхнувся своєю шаленою усмішкою.

Я схилила голову, обдумуючи, як би то краще від нього позбутися, але нічого путнього в голову не приходило. Принаймні нічого такого, щоб не викликало підозри з його боку. Поки я не поговорила з Максимом, не хотіла, аби хтось пускав плітки й обговорював нас.

– Звісно… хороша ідея, – злукавила я. Але все ж вирішила: ще не все втрачено. Може, після вечері ми з Максимом таки залишимось наодинці.

Я встала з-за столу. Плечі та шия нещадно нили. Пом’яла їх руками, і це, звісно, помітив Вадим.

– Можу запропонувати вам масаж.

– Що? – Мої очі стали розміром з блюдця. В голові одразу намалювалися не надто доречна картина: молодий привабливий хлопець робить масаж своїй начальниці... в офісі... пізно ввечері... наодинці.

– Я вмію. Ходив на курси. П’ять хвилин – і ви як новенька.

– Еее… дякую. Але відмовлюсь.

– Чому?

– Думаю, це не зовсім доречно. Ми ж колеги.

– Хм… а що тут такого? – знизав плечима Вадим.

"Це він такий відкритий, чи його покоління всі такі?.."

– Ні, все ж не варто. Я просто трохи розімнуся – і цього буде достатньо.

– Ну, як знаєте. – Благо, він не став наполягати.

Я покрутила шиєю в різні боки, вирішила трохи розім’яти плечі – і саме в цей момент сережка зачепилася за ниточку на сукні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍