Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

було стільки жертв… От такий я… із засохлим лайном на дупі… Мої фурункули… Гора взуття, що його я зносив… Я був тут!.. Усе це було про мене, я завжди був цапом-відбувайлом…

— О Господи! Якби ж його не було! Ох! Ну і фрукт! Ну і ну! Хай йому грець! Я тобі точно кажу, це вже давно треба було зробити!.. Дуже давно! Не відкладати ні на мить! Чуєш? Негайно! От дідько! Якби ж не було цього сопливого лайна! Вона не лізла б до нас! Я точно знаю! Розлучення! Ох! Розлучення!..

Він зіщулювався, корчився в конвульсіях. Ставав чортом, як у німому кіно, але він ще й лаявся…

«А, триклятий чортовий бордель! Свобода! Ох! Жертвували? Так! Відмовляли собі? Так! Бідували? Ох, ох! Усе, все, все й завжди тільки заради цього сраного виродка! Ох! Ох! Свобода! Свобода…» Він зникав за лаштунками. Бив себе в груди, і глухі звуки лунали щораз гучніше.

Від самого лише слова «розлучення» мою матір зводили судоми…

— Та я ж роблю, що можу, Оґюсте! Ти ж чудово знаєш! Розриваюся на чотири частини. На десять частин, ти ж бачиш! Буде ліпше! Присягаюся! Благаю тебе! Колись ми будемо щасливі втрьох!..

— Я також роблю все, що можу! Ги! Ох! — відповідав він зверхнім тоном. — Чиста робота…

Вона поринала у сум, то було як повінь.

— Ми виховаємо з нього порядну людину! Побачиш! Присягаюся тобі, Оґюсте! Не дратуйся! Згодом він усе збагне!.. Також робитиме все, що зможе… Буде, як ми! Як ти! Ось побачиш! Він буде, як ми!.. Правда, хлопчику?..

* * *

Ми мали знову доправити замовлення. Бачили, як на розі площі Злагоди споруджують велетенську монументальну браму. Вона була так витончено й майстерно виготовлена, на ній було стільки фігурок і арабесок, що вона нагадувала гору у весільному вбранні. Щораз, проходячи повз неї, помічали, як майструють щось нове.

Нарешті зняли риштовання. Все було готове до прийому відвідувачів… Спершу батько намагався не звертати уваги на все те, та якось у суботу таки пішов туди, ще й сам…

На загальний подив, він був у захопленні… Щасливий, задоволений, як дитя, що побувало в гостях у феї…

Усі сусіди з Пасажу, певна річ, окрім пані Меон, збіглися його послухати. Була вже десята година вечора, а він все зачаровував їх своїми оповідками. Менш, ніж за годину батько встиг усе роздивитися, скрізь побувати, все вивчити й навіть більше — все, від павільйона з чорними зміями до Ґалереї Машин, від Північного полюса до канібалів…

Візьйо, що на кораблі був марсовим і бачив світу більше, ніж батько, заявив, що це просто приголомшливо. Він ніколи б і гадки не мав!.. Адже він у цьому трохи петрає. Мій дядько Родольф, який із часу відкриття парку розваг зображав там трубадура, після мого батька своїми розповідями вже нікого не зацікавив. Виряджений у лахміття, він просто сидів у крамниці разом з іншими, безпричинно хихотів, робив паперових пташок і чекав на вечерю.

Пані Меон у своєму вікні була дуже стурбована тим, що до нас посходилися всі сусіди. Вона запідозрила, що готується змова. У Бабусі батькове збудження викликало відразу. Вона не приходила до нас із тиждень. І щовечора він починав свою оповідь знову, щораз із новими подробицями. Родольф одержав безплатні квитки, і в неділю ми всі утрьох поринули в цю колотнечу.

На площі Злагоди натовп буквально засмоктав нас досередини. Не встигли ми оговтатися, як опинилися в Ґалереї Машин, там, у соборі зі скла, що сягав аж до неба, був ніби сповільнений кінець світу. Стояв такий галас, що мого батька вже не було чути, та він і далі надривався до хрипу. Пара струмувала з усіх отворів. Там були дивовижні котли заввишки з триповерховий будинок, сяючі шатуни виринали з цього пекла нам назустріч… Врешті ми вже знемоглися, нам стало страшно, ми вийшли на вулицю… Пройшли попри велике Колесо… Та найліпше було на набережній Сени.

Еспланада була вся в химерних прикрасах… Два ряди велетенських пирогів, фантастичні кремові тістечка з балкончиками, які були забиті циганами-танцюристами у строкатій одежі, і все при світлі лампочок, що горіли, незважаючи на день. Це було цілковите марнотратство. Бабуся мала слушність. Затиснені зусібіч, ми рушили далі. Я був на рівні ніг, було стільки пилюги, що я не бачив, куди йду. Я ковтав пил, а спльовував щось на кшталт цементу… Нарешті ми дійшли до «Північного полюса»… Привітний дослідник, закутаний у хутра, щось розповідав, але так тихо, ніби по секрету, тож майже нічого не було чути. Батько зразу все нам розтлумачив. Настав час годування тюленів… Ті так гучно репетували, що годі було витримати. Невдовзі ми забралися звідти геть.

У великому Палаці Напоїв ми ще здалеку запримітили на красивому шинквасі, що обертався, чудовий безкоштовний оранжад… Але нас від нього відділяв великий натовп… Збуджений народ проривався до склянок. Спрага не має жалю. Від нас би залишилося мокре місце, якби ми наважилися туди полізти. Ми втекли через інші двері… Й пішли до тубільців…

Побачили лише одного за ґратами, він варив собі яйце. На нас він не дивився, а стояв спиною. Тут було тихо, й мій батько почав захопливо розбазікувати, він хотів посвятити нас у звичаї тропічних народів. Він ніяк не міг зупинитись, негрові це також обридло. Той сплюнув у наш бік і зайшов у свою халупу… Та я вже нічого не бачив і не міг розтулити рота. Я так надихався пилюкою, що в мене все позакладало. Ми рушили до виходу, виборсуючись то з того, то з того людського виру. Мене ще трохи потоптали біля Собору Інвалідів. Ми були настільки заштовханими, засмиканими, знеможеними від утоми й хвилювання, що не впізнавали одне одного. Назад рушили найкоротшою дорогою… Через ринок Сент-Оноре. Вдома ми щонайперше видудлили на кухні всю воду.

Зразу прийшли сусіди послухати новини: Візьйо, наш марсовий, потім парфюмер з № 27, власниця крамниці рукавичок пані Трата, кондитер Доріваль, пан Перукьєр — усі хотіли почути наші оповіді… Про все… Чи скрізь ми побували?.. Чи я не загубився?.. Скільки витратили?.. Біля кожного турнікета?..

Тато розповідав про все, наводив тисячі деталей… точних… і не дуже… Моя мати була задоволена, почувалася так, ніби їй відшкодували за все… Нарешті Оґюста всі заповажали… Вона пишалася ним… Він випинав груди. Його всі слухають… Вона, звичайно, розуміла, що то все байки… Але в цьому і полягає освіченість… Вона натерпілася недаремно… Вона довірилася не першому-ліпшому… А людині з