Марина Вітер - У темряві серця, Марина Вітер

Розділ XX. Вибір на роздоріжжі

         Минуло кілька тижнів після двобою. Сен-Люміє, звільнений від влади Анрі, повільно почав приходити до тями, але зміни не траплялися миттєво і колишній двір, де панували інтриги й зрада, залишався в пам'яті кожного, хто свого часу слугував Анрі. Тепер усе було в руках Армана, але, незважаючи на перемогу, він почувався нещасним, як ніколи.

        Після повернення до притулку він знову і знову відчував спокій в обіймах Олівії та дитини, але це не давало йому справжнього спокою. У його голові постійно виникали думки про столицю, про обов'язки, про минуле і головне — про те, чого він насправді прагне.

         Олівія помітила його зниклу усмішку, його погляд, що часто був відсутнім. Вона добре знала цього чоловіка — і знала, що навіть перемога не завжди приносить щастя.

— Ти не втратив нічого, Армане, — сказала вона, сидячи поряд із ним. — Всі ці роки, все, що ти хотів, вже позаду і ми маємо зараз.

— Але я залишив там людей, — відповів він, дивлячись вдалечінь. — Тих, хто чекає на зміни і я обіцяв, що це не буде марно.

— Чи варто змінювати те, що вже знищене? — Олівія нахилилася, торкнувшись його руки. — Чи варто повертатися туди, де тебе не чекають? Я з тобою, Армане, але тобі обирати, куди ти хочеш йти.

          Він закрив очі, намагаючись відчути, що більше не могло мучити його і зрозумів, що він на порозі вибору, від якого залежить все його життя, яке він міг побудувати, і життя, яке було лише тінню від того, що йому залишилося.

         У Сен-Люміє Арман зайшов до палацу. Графи, барони, і лицарі знову були на місці, але їхній погляд змінився в залі було тихо і всі чекали на його рішення.

— Я повернувся, — сказав він, підходячи до трону. — Але не для того, щоб правити вами. Я прийшов, щоб повернути владу людям, цей трон не для мене, а для тих, хто прагне справжньої справедливості.

         Один із баронів підійшов до нього і, як у старі часи, знизив голову.

— Ви серйозно? — запитав він.

— Серйозно, я залишаю Вам все і в той же час — даю вам шанс. Оберіть нових лідерів, оберіть людей, хто служитиме вам по-справжньому, а не для своїх амбіцій. Я йду.

         Через кілька днів Арман з Олівії та Елоїзою повернулися до свого притулку в лісі і це було не втілення мрії, це був вибір — вибір жити, а не правити.

          І хоча в Сен-Люміє відбулося очищення, нові лідери почали формувати справжнє керівництво, і навіть з'являлися нові надії, Арман і Олівія знали: їхній шлях був правильним. Вони більше не шукали влади, не прагнули багатства, вони прагнули бути разом, зберігати це маленьке щастя, яке їм пощастило знайти.

        Але доля не була такою легкою, Арман продовжував боротися з власними демонами і кожен раз, коли він згадував про старі борги, старі обов'язки, старі стосунки, він відчував, як важко позбутися тіні, яка слідує за ним.

        І ось, на останній сторінці цього роману, ми бачимо, як вони продовжують свій шлях.

— Ти ще думаєш про те, що залишив? — спитала Олівія, сидячи на сходах їхнього маленького дому.

— Думаю, але лише для того, щоб зрозуміти, що не варто більше думати про це, — відповів Арман, дивлячись на захід сонця. — Мій шлях — це ми, це ти і я, і наша маленька Елоїза.

          Він підняв її до неба, і це було єдине, що мало значення в цьому світі, момент миру, момент, що зцілює серце.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍