Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

Розділ 8. Закоханий дурень

Щойно зник останній промінь Златану, на флагштоку замайорів зелений прапор Фероманська.

Цієї ночі Рада та Альбрехт разом зі своїм загоном ночували не на сирій землі, а в замкових покоях уже колишнього графа Карбрі.

Наступного дня, ближче до обіду, на коні примчав комендант Тізона з охоронцем — з того самого міста, яке Мерлін збирався брати штурмом. Комендант був наляканий до нестями. Люди в околицях не змовкали, поширюючи чутки про дивне вогняне кільце, що зависло над Кензом. Говорили, що це була кара графу Карбрі за його злочини. Але попри всі балачки, тіла графа так і не знайшли.

Рада з Альбрехтом були виснажені після вчорашніх подій, тож, перш ніж повертатися до Заргансу, вирішили трохи відпочити. Хоча насправді це виявилось нездійсненною мрією. Від ранку до вечора вони займалися справами міста: перевіряли найближче оточення Карбрі, переглядали рахунки. Граф жив у розкошах, відібраних у попереднього власника замку. Здавалося, він цілеспрямовано знищував місто, аби помститися роду Флурмстей.

Альбрехт не міг приховати свого роздратування. Він мав усе контролювати, але ще більше — бути поруч із Радою. Його дратувало, що не зупинив її, коли вона вирушила до міста складати список усього, що було зруйновано графом за роки правління.

Цілий день пройшов у напрузі. Про кохання й думати не було часу. Але варто було вечору настати, як гнітючі думки знову взяли своє.

Альбрехт стояв біля вікна, дивлячись на місто внизу.

— Альбрехте! — гукнула Рада, підійшовши до нього ззаду. — Ми завтра вранці повертаємось! Я вже надіслала звістку Мерліну!

— Добре. — важко зітхнув він, повертаючись до неї. — Найближчим часом у нас навряд чи з’являться нові завдання. Що будемо робити?

— У мене є деякі плани. — замислилася Рада. Вона не збиралася ділитися ними, хоча на мить подумала, що могла б попросити допомоги. — Я… мені потрібна твоя допомога. — все ж озвалась вона. Потім замовкла, усвідомивши, що виглядає дурною. Просити Альбрехта вплинути на Мерліна могло образити його. Адже він міг вирішити, що вона використовує його заради наближення до брата. — Хоча ні, нічого! — відмахнулася.

— Якщо потрібна допомога — я завжди до твоїх послуг. Ти ж знаєш. — сказав Альбрехт.

— Ти будеш першим, до кого я звернуся. Але зараз я втомилася і, мабуть, піду спати.

Альбрехт дивився на неї, не знаючи, що робити. Ідея, яка виникла щойно в голові, вибила його з колії. Він ніколи так не робив. Це зачіпало його гордість. Але виснажений організм вирішив усе за нього. Похитнувшись, Альбрехт схопився за стіну — ноги підкосилися, голова пішла обертом.

Рада підскочила, встигнувши підхопити його, щойно він почав хилитись. Разом вони опустилися на підлогу.

— Що з тобою? Ти наче з крейди. Я покличу лікаря! — злякано сказала вона, вже збираючись підвестися.

— Не треба. Я сам лікар. Ти ж забула? — слабо усміхнувся він, сподіваючись, що вона не стане наполягати. — Просто втома. Хоча, правду кажучи, я тільки сидів, а ти весь день провела на ногах…

— Я краще цілий день бігатиму містом, ніж сидітиму за паперами з цифрами. — фиркнула Рада. — Від них у мене мозок кипить. Я  лягла б через п’ять годин і вже більше не встала… — розсміялася вона, допомагаючи йому піднятися та дійти до ліжка. — Відпочинь. До ранку ще багато часу.

Альбрехта мучила думка, що він зрадів її турботі. Він не хотів, щоб вона хвилювалася за нього, ба більше — не хотів, щоб вона бачила його слабким. Але між ними останнім часом виникла якась стіна.

— Можна тебе про щось попросити? — спитав він. Коли Рада кивнула, продовжив сміливіше. — Посидь біля мене трохи. Розкажи, як пройшов твій день.

— Ну, якщо тобі від цього полегшає… — знизала плечима вона. — День був нудний.

Альбрехт ледь усміхнувся.

Вклавшись на подушки, він заплющив очі й слухав. Коли вона дійшла до історії про недостачу продуктів у якомусь магазині, Рада позіхнула. Хлопець уже майже дрімав. Замовкнувши, вона раптом зловила себе на тому, що розглядає його обличчя, вловлює кожен рух вій.

«Сподіваюся, я справді така, якою ти мене бачиш… — подумала вона, глянувши на його долоню, що лежала на ковдрі. Їй хотілося торкнутись, але вона боялася його розбудити. — Ти навіть не уявляєш, як мені хочеться просто лежати поряд з тобою. Навіть без слів. Якби не це прокляття, я б уже давно розпланувала наше весілля. — усміхнулась. — Але добре, що ти бачиш у мені лише подругу… — ця думка стерла усмішку з обличчя. В очах застиг сум. — Бо я ніколи не пробачу собі, якщо з тобою щось станеться…»

Придушивши зітхання, Рада обережно підвелася. Розправивши пом’яту сукню, вона вийшла до своєї кімнати. Завтра — повернення до Заргансу.

* * *

Минуло кілька днів після їхнього повернення. Стояла середина листопада. Дощі не припинялися, дороги перетворилися на суцільне багно.

Альбрехт сидів на підвіконні, поставивши на нього одну ногу, й дивився у вікно. Було холодно й гидко. За два дні в замку він жодного разу не бачив Раду. Іноді йому здавалося, що вона його уникає. Але ж він нічого не зробив, аби її розгнівати!  

Чарівник згадав, як колись вона вчила його магії. А який найкращий спосіб з нею побачитися? Звісно ж — попросити про урок. Альбрехт завжди мріяв літати. Хоч би трохи — відірватися від землі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍