Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

7.1

Чарівників, які ще намагалися вирватися, закували в кайдани, що звисали зі стін. Златан поволі хилився до горизонту. День добігав кінця. Рада й Альбрехт усе ще плекали надію на втручання Гарса та решти загону, але в серці обох вже визрівало розуміння — вони програли.

Заклинання Марлета було вже використаним. Магія обладунків також не працювала тут, бо вони не могли рухатися.

— Обшукати їх! — гучно наказав граф.

Двоє воїнів підступили ближче.

— А може, дівчину залишити живою? Жаль таку красуню вбивати. — зухвало кинув хтось із них.

— Бачу, дурні! Не сліпий! Від жінок завжди самі проблеми. Швидко обшукуйте, не балакайте! — різко обірвав інший.

Під плащами вони виявили обладунки неймовірної майстерності — тонка ковка, візерунки. Та справжня жадібність прокинулась у їхніх очах, коли вони побачили мечі. Не зважаючи на опір бранців, воїни зірвали піхви з поясів і, самовдоволено вишкірившись, простягли їх графу.

— Які дивовижні мечі! Гідне поповнення моєї колекції. — промуркотів Карбрі з лукавою посмішкою.

— Не смійте! Поверніть їх! Це наша зброя! — зірвався з місця Альбрехт, рвонувшись вперед.

— Вже не ваша. Ви не доживете до того, як Златан сховається за обрій. — холодно відповів граф, витягуючи з піхов Анігоель.

Полум’я, мов живе, пробігло по лезу. Граф дивився на меч зачаровано, мов уперше тримав у руках справжню силу. Не зводячи очей, він витяг і Фрілінтаєр. Тримаючи мечі в обох руках, він милувався ними.

Раптом у вежі пронісся холодний вітер. Стеля заскрипіла і пішла тріщинами. Рада й Альбрехт нажахані притислися до стіни, а графові вояки сахнулись назад. Ламкі двері з тріском розчахнулися, і в отворі спалахнув вогонь.

Граф застиг. Його очі розширилися — вогонь на порозі раптом набрав обриси високого чоловіка з закрученими рогами. Усе в його погляді кричало одне: смерть — швидка і неминуча.

— Рятуйтесь! Це ж сам Нанда ший Ліан! — завив один із солдатів, і стрімголов кинувся до вікна. За ним ринулись інші.

Одним лише рухом руки вогняний незнайомець спалив половину охорони Карбрі. Інші вистрибнули назовні, не думаючи ні про честь, ні про накази.

— Поклади мечі, брудний смертний! — пролунав голос, гучний і загрозливий, мов грім серед ясного неба.

Обличчя Карбрі перекосилося від жаху. Один, без захисту, він уже не виглядав таким грізним. Озираючись навсібіч, граф спробував пробратись до виходу, та дорогу йому перекрив вогняний прибулець. Башту затрясло — згори відвалився шматок стелі, і на мить вогняна істота відвела погляд.

Карбрі скористався нагодою: кинув мечі додолу й рвонувся до дверей. Але бог мертвих не пустив його. Тоді, в розпачі, граф кинувся до вікна й вистрибнув із двадцятиметрової висоти, тікаючи від полум’яної кари.

Чужинець загарчав і ступив до бранців. Полум’я погасло, залишивши перед ними постать людини зі світлим волоссям, що спадало на плечі.

Носком чобота він штовхнув чарівні мечі, назад їхнім господарям.

— Мечів має право торкатися лише той, кому вони були подаровані. Якщо дозволите чужим взяти їх — кара не забариться. — сказав він суворо.

Змахом руки він розпорошив кайдани на їхніх зап’ястках, наче розвіяв пил.

— Рада... він що, родовий маг? — прошепотів Альбрехт, не зводячи очей із загадкового рятівника.

Той направив руку на бездушні скелети, що лежали на підлозі, і щось прошепотів невідомою мовою. З кісток вирвалися три кулі світла й зникли в амулеті на його грудях.

— Ні... — прошепотіла Рада, голосом, що тремтів. — Це Нанда... Бог темної магії та потойбічного світу...

І, мов свічка на вітрі, втратила свідомість, осідаючи в обіймах Альбрехта.

Він притис її до себе, глянувши злякано на чоловіка. Хлопець зрозумів, що кулі світла — це душі.

— Башта от-от завалиться. Забирайтеся! — сказав Нанда востаннє і зник у стовпі вогню.

Альбрехт із зусиллям підвівся. Ноги були, мов чужі — тіло тремтіло, не слухалось. Марно намагався привести Раду до тями. Коли вежа похилилася ще раз, остаточно вирішив — треба йти. Він обережно підняв дівчину на руки.

Вона не була пір’їнкою, ще й у повному обладунку. Альбрехт тихо стогнав, опускаючись східцями. Лише думка про силу, яка врятувала їх, давала йому наснагу йти далі.

Вони ледве встигли відійти від вежі, коли та з глухим гуркотом обвалилась. Над руїнами зависло вогняне кільце — мов мітка вищої сили.

Альбрехта покинули сили. Він зрозумів, що непритомніє, коли його голова торкнулася твердої землі. Сутеніло. Зі всіх сторін їх обступили люди. Хтось кричав, хтось плакав, хтось молився. Та найдивніше — ні Рада, ні Альбрехт не пам’ятали й половини з того, що сталося в башті.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍