Дмитро Терко - ПаралелІ, Дмитро Терко

1967-1968. На крилах слави

Відчували ви, одначе, левітуючий дотик слави? Не, тієї слави яка супроводжує «справжніх героїв що завжди йдуть в обхід», а слави про яку приспівують «крокодили, бегемоти й зелена папуга». Думаю що запитання риторичне — у кого ж в житті такого хоч одного разу не було! У мене, похвалюся, було двічі: як відчув той дотик, то першого разу ледь не скотився сходами, а другого — ледь не ..., правильно, ледь не всівся.

 Розкажу. Може моя пригода надихне вас й пригадаєте приємне про себе. Якщо розповісте потім дружині, дітям, онукам, то тим ініціюєте ланцюгову реакцію й всі ми точно вкриємось славою. Традиційне вітання наше стане ще органічніше. Пробачте за патетику. Зараз конкретно.

В черговий раз за довгого язика попросили мене залишити класну кімнату й піти заспокоїтися на свіжому повітрі. Виходжу на вулицю. Весна! Але вештатися нею до закінчення уроку «не комільфо» — ще хтось із знайомих побачить, спитає що до чого. Був трошки «на нервах».

 Вирішив — зайду до «Райвно» (районного відділу народної освіти), яким нас бувало лякала перша вчителька. Оце заявлюся там, мене й хтось і запитає, чому це я прогулюю. А я й пожаліюся: не дають вчитися! Так дістали. «Не бажаєш чути доречні коментарі, то сама вийди з класу!» Таке от вирувало в уяві юного «правдолюбця». Дубровський й годі!

Те «ВНО» знаходилося в сусідньому під’їзді будівлі школи. Здавна цікавило що воно собою являє. Так ось гарна нагода.

Заходжу. Вахтер відсутній. Мабуть обідня перерва. Підіймаюсь по сходах до невеличкого вестибюлю.   Тиша навкруги. Ні душі. Роздивляюся. Бачу, - на стінах стенди з різними методичними матеріалами, «Дошка Пошани». Впізнаю на ній вчительку початкового «Б» класу — «Заслужена»! Тепер ясно що це в неї на лацкані за значок такий величенький. Дивлюсь далі. Поруч у куточку вітринна й у ній декілька шкільних зошитів. Перший «в клітинку» з арифметики дуже сподобався гарненькими такими стовпчиками цифр. Належить учениці третього класу. Школа не наша. Дуже каліграфічно. Здається спершу розв’язала задачку, а потім вже переписала начисто? Та яка різниця, думаю, красиво ж. Скошую погляд вправо. Вчитуюсь у титульну сторінку. Аж прилило до скронь — Боже, мій зошит з каліграфії за другий клас! Оторопіти можна. Другий аркуш з прописами. Найулюбленіші літери: «Д», «К», «Л», «Я». Підпис знизу типу: «Найкращий каліграф району», а може: «міста, країни, Всесвіту» — вже й не пригадую, бо тоді ледь не зомлів.

Це ж треба, п’ять років було утаємничено, приховано від мене! На душі одразу защемило. Забув що мав на меті, для чого прийшов. Відчуття — наче стриножили лелеку, не дали орлу злетіти в небо, не засурмили, не вдарили в тулумбаси, не підняли на п’єдестал, не вклонилися талану! Невизнані генії й митці зрозуміють що це за гіркота. Та по цимбалах! Як посміли, де їхня совість?!

Сталося би це у теперішні часи, то мав би нагоду позивався в справі про порушення своїх авторських прав. Але навряд, бо каліграфії давно вже немає. Занапастили її кулькові авторучки й скоропис конспектів. Зневадила її «гра на клавіатурі» ПК. Цікаво, а як у тої учениці третього класу? 

Інколи ще можу відтворити декілька літер, бо звісно, “талант не проп’єш!” Та чи вже знадобляться ті сталеві учнівські пера й чорнильниці-невиливайки? Хіба що виписувати дипломи й вітальні адреси.

Одначе, дорогі мої, висновок напрошується сам по собі: треба частіше розплітати язика, може ще десь про себе приховане вишукаємо.

* * *

Лунає шкільний дзвоник як під час бойової тривоги на військовому човні. З гуркотом розчиняються двері й на мене налітає якийсь шкет. Відскочує, підіймає догори оченята, глибоко робить вдих й як закричить: «Циганочка прийшов!» Моментально навкруг мене коло «від малечі до старечі». Думаю усе, кінець, то б то, зараз почнеться. Та одразу «знімаю з чийогось язика» промовляючи скоромовкою: «Фотографування й роздача автографів завтра о восьмій. Зараз дуже поспішаю. Де тут учительська кімната?» Думаю, що претензій бути не може, бо як зберуться (та чи зберуться?) о восьмій ранку, а мене не буде, то скажу що мав на увазі восьму вечора; й так навпаки.

Я — «Циганочка». Школа — то не та в якій я отримував середню освіту, а Дитячо-юнацька спортивна школа номер (його не позначаю — залишаю на роздуми конспірологів). Прийшов я туди занести якісь папери за дорученням свого тренера, який виявляється, був її директором. Й нарвався на поціновувачів.

Передісторія «нагородження» мене тим прізвиськом символічно пов’язана з містом Севастополем але вже через два роки після мого першого перебування там, уславленого в моїй свідомості напівмістичними обставинами знайомства з великим Грегорі Пеком в ролі Ернеста Хемінгуея.

В спортивному таборі ми ставили КВН. Не пам’ятаю хто був ініціатором заходу, а от за режисуру відповідали «художниці» — дівчата, що опановували художню гімнастику й навчалися в згаданій «ДЮСШ». Вони й умовили мене на конкурсі з «домашнього завдання» сплясати танок «Циганочка», переодягнувшись в усе жіноче.

Репетувати довелось багато. Вам вже відомо моє не сприйняття класичної музики і співів. До того двоє з моїх асистентів швидко вибули через надірвані від сміху животи.

Та успіх був шалений. Причому найбільше й найдовше за всіх сміялися та захоплювалися тренери. Вони ж і відзначили мене тім прізвиськом. Мабуть так воно й увійшло в аннали спортивної школи — а як би ще міг дізнатися той шкет про «Циганочку», який у 1968-му тільки-но пішов до дитсадка.

Дійшло до того, що декілька раз при зустрічах на змаганнях, один із тренерів наполегливо запрошував мене на шкільні концерти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍