Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 4

Ранмар де-Арк

— Тобто усе набагато гірше, ніж ми очікували.

Його Величність важко зітхнув, й втомлено потер перенісся. Між темними бровами залягла глибока зморшка.

Якби його хтось побачив ось так: без корони, регалій та супроводу, ще й у м’ятій сорочці, сидячи в звичайнісінькому кріслі для відвідувачів в моєму кабінеті, точно знепритомнів би від шоку. Але не я. Ми з Вільярдом — давні друзі. Навчались, тренувались, фактично зростали разом. Тож, якщо з ким і могли дозволити собі фривольність, то це один з одним. Наодинці, звісно. Правила ж бо ніхто не відміняв.

— Добре, що я попросив тебе подбати про це, Ранмаре. Кепські справи, дуже кепські. Нам дуже пощастило, що не стався прорив. Могли загинути адепти. Діти воєнних та арістократичних сімей, та звичайні маги… Це спричинило б хаос і паніку по всьому королівству. І це я ще мовчу про те, що могли бути жертви серед звичайного населення… Ти впевнений, що дівчина не причетна до зникнення артефакту?

— Я не виключаю такої ймовірності. Проте щодо втрати спогадів вона не бреше. Хтось добряче попрацював над тим, аби ніхто не зміг витягнути з нею інформацію, й забрав артефакт, бо в дівчини його немає. Й не лише видалив останні спогади, а стер геть усе. Пощастило, що вона взагалі лишилася при здоровому глузді. Зазвичай після такого вже не розмовляють, тільки пускають слину. Сам знаєш.

Це правда. За роки роботи королівським слідчим, я бачив жертв подібних чарів на власні очі лише тричі. Й жодна з них не зберегла ясного розуму.

Це, що з Арієстель усе було інакше, було дивом, й викликало певні підозри.

— А як щодо колишнього ректора? Він може бути до цього причетним? Врешті, ослаблення захисту та викрадення артефакту сталося відразу після його зникнення. Забагато збігів, як на мене.

Так, про це я теж думав, як не дивно.

З одного боку, паніка зіграла йому на руку, дозволивши втекти. Та з іншого — в разі, якби усе дійшло до нападу чудовиськ, колишній ректор і сам міг би стати вечерею для кровожерливих істот. Навряд він цього не усвідомлював.

У те, що мій попередник був готовий ризикнути власним життям заради втечі, я не вірив. Не та натура. А от чужим… Скажімо однієї безталанної першокурсниці…

— Отже, ти слідкуватимеш за нею? — Вільярд взяв зі столу один зі списків, що я склав для наступного звіту, з переліком змін, котрі планував запровадити в академії найближчим часом, й почав читати, — Може варто призначити для цієї справи когось з твоїх підлеглих?

— Гадаєш хтось впорається із цим краще за мене? — хмикнув я.

— Якби я так гадав, то не став би відривати від справ, й відправляти на інший бік королівства, — справедливо зазначив Вільярд, — Та я не впевнений, що в тебе вистачить часу, аби розібратися з усім самотужки.

Це і справді був зайвий клопіт, однак я був певен, винна чи ні, так чи інак дівчина приведе мене до справжнього винуватця або організатора. А справа надто серйозна, щоб перекладати цей обов’язок на когось ще, про що я йому і повідомив.

— А що робити з її батьками? Якщо вони ще не знають про те, що сталося з їхньою донькою, то обов’язково дізнаються при першій зустрічі. Певно, спробують забрати її з академії й влаштувати скандал.

Насправді це було б очікувано. Особливо якщо моя теорія щодо того, що дівчиною для викрадення артефакту скористалася родина, має рацію.

— Поки нічого. Дівчина досі знаходиться під підозрою, й фігурує в розслідуванні. Будь-які спроби забрати її будуть розцінені як перешкоджання слідству, й дадуть нам підставу для додаткових підозр і обшуків. Єдиний спосіб уникнути цього — це позбутися її іншим чином.

— Тобто вбити. Я так розумію, ти на це сподіваєшся.

Вільярд не питав, а стверджував. І він не помилився. Щодо спроби, звісно, а не власне вбивства. Втім, в погляді друга не було засудження. Він підпер підборіддя рукою, поклавши лікоть на крісло.

— Нам на руку, якщо злочинці діятимуть необачно. Ти й сам це розумієш. Не те, щоб я був у захваті від перспективи того, що якась першокурсниця ризикуватиме життям, та, коли її вже втягнули в усе це, краще нехай буде під наглядом.

— Не шкодуєш, що начепив на неї родовий артефакт? Врешті, його призначення — це захист твоєї нареченої.

— Мені чудово відомо його призначення, — похмуро відповів я, небажаючи обговорювати це ані зараз, ані потім, — Як і тобі про те, що я не планую одружуватися найближчим часом. Це лише захід безпеки, аби її смерть не була на моїй совісті.

— Хтозна… — задумливо протягнув він, якось хитро посміхаючись, — Може усе зміниться, і в тебе з’явиться кандидатка?

Я примружився, міцно стискаючи в пальцях папери зі звітами та анкетами потенційних викладачів, котрі мав передивитися та відібрати.

— Тільки не кажи, що твоя сестра повернулася до королівства.

Востаннє я бачив молодшу сестру Його Величності, коли їй було сім. В дитинстві вона була вельми… Активною дитиною, захопленою балами, сукнями, й, на мій превеликий жаль, мною.

Варто було нам зустрітися, як вона вигадала, що ми обов’язково маємо одружитися, й всюди переслідувала мене, як маленьке каченя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍