Дафна дю Мор'є - Ребекка

що мене кохає. Мабуть, не мав часу. За сніданком усе сталося так швидко. Мармелад, кава й той танжерин. Не було часу. Танжерин був дуже гіркий. Ні, він не сказав, що мене кохає. Лише — що ми одружимося. Коротко і ясно, дуже оригінально. Оригінальні пропозиції набагато кращі. Вони більш щирі. Не такі, як у інших. Не такі, як у молодших чоловіків, які говорять нісенітниці, ймовірно, не маючи на увазі й половини з того, що кажуть. Не такі, як у молодих, які говорять так незв’язно, так пристрасно, обіцяючи неможливе. Не такі, як та перша, яку він робив Ребецці… Я не маю про це думати. Треба викинути це з голови. Цю заборонену, нашептану демонами думку. Відступися від мене, сатано! Я ніколи не маю про це думати, ніколи, ніколи, ніколи. Він кохає мене, він хоче показати мені Мендерлей. Вони коли-небудь закінчать розмовляти? Коли-небудь покличуть мене до кімнати?

Поруч із моїм ліжком лежала книжка з поезіями. Він забув, що позичив її мені. Вочевидь, вона мало що для нього означала. «Ну ж бо, — нашіптував демон, — розгорни її на титульній сторінці; це ж те, що тобі так хочеться зробити, хіба ні? Відкрий титульну сторінку». «Нісенітниця, — сказала я. — Я просто збираюся покласти її разом із рештою речей». Я позіхнула. Підійшла до столика біля ліжка. Узяла книжку. Перечепилася ногою за гнучкий дріт настільної лампи, заточилася, і книжка випала мені з рук на підлогу. Впавши, вона розгорнулась на титульній сторінці. «Максу — від Ребекки». Вона померла, а думати про мертвих не слід. Вони спочивають у мирі, на їхніх могилах росте трава. Проте якою ж живою видавалася вона, якою ж сильною! Ці химерні похилі літери. Крапля чорнила. Вчорашня. Напис здавався зробленим учора. Я взяла з дорожнього несесера свої ножиці для нігтів і, озираючись через плече, мов злочинець, вирізала сторінку.

Я вирізала сторінку з книжки цілком. Не лишила зазубрених країв, і, коли сторінки не стало, книжка виглядала біленькою й чистенькою. Нова книжка, якої ніхто не торкався. Я розірвала сторінку на безліч маленьких шматочків і викинула їх у кошик для паперів. Тоді пішла й усілася на кушетку знову. Мене не полишали думки про пошматовані клаптики в кошику, і за мить я підвелася й ще раз зазирнула в смітник. Навіть тепер чорнило на клаптиках паперу виглядало жирним і чорним, напис не був знищений. Я взяла коробку сірників і підпалила рештки. Полум’я було гарним, воно заплямовувало папір, загортало краєчки, робило похилий почерк геть нерозбірливим. Клаптики тріпотіли й перетворювалися на сірий попіл. Літера «Р» зникла останньою, вона перекрутилася, охоплена полум’ям, на якусь мить, звиваючись, вилізла назовні, зробившись іще більшою, ніж раніше. А тоді також зломилась; вогонь її знищив. Це був навіть не попіл, а перистий пил… Я сходила й вимила руки в раковині. Почулася краще, набагато краще. Мене охопило чисте відчуття нового, яке з’являється, коли на початку року вішають на стіну календар. Перше січня. Я відчула таку ж свіжість, таку ж радісну впевненість. Відчинилися двері, й він увійшов до кімнати.

— Усе гаразд. Спершу через шок вона втратила дар мови, але вже починає приходити до тями, тож я сходжу вниз до портьє, щоб пересвідчитися, що вона встигне на перший потяг. Якусь мить вона поводилася нерішуче; думаю, сподівалася бути на весіллі свідком, утім я був невблаганний. Іди й поговори з нею.

Він ані словом не обмовився про свою радість, своє щастя. Не взяв мене за руку й не зайшов до вітальні зі мною. Лише усміхнувся, помахав рукою та вийшов у коридор. Я пішла до місіс Ван Гоппер, почуваючись невпевнено, доволі сором’язливо, мов покоївка, яка передала повідомлення про своє звільнення через подругу.

Вона стояла біля вікна й курила цигарку, дивна, безрадісна низенька постать, яку я більше ніколи не побачу: жакет щільно облягав її великі груди, кумедний капелюх сидів на її голові набакир.

— Що ж, — сказала місіс Ван Гоппер сухим різким голосом, не таким, яким би вона спілкувалася з ним, — маю визнати, що ти попрацювала понаднормово. Тиха вода греблю рве — це точно про тебе. Як тобі це вдалося?

Я не знала, що їй відповісти. Мені не сподобалася її посмішка.

— Тобі пощастило, що я підхопила грип, — мовила вона. — Тепер я розумію, як ти проводила свої дні й чому була такою забудькуватою. Уроки тенісу, аякже! Знаєш, могла б мені й розповісти.

— Вибачте, — проказала я.

Місіс Ван Гоппер з цікавістю на мене поглянула, окинула очима мою постать.

— І він каже мені, що збирається одружитися з тобою за кілька днів. Тобі пощастило, що ти не маєш родичів, які поставили б тобі деякі запитання. Що ж, мене це тепер не стосується, я вмиваю руки. Мені радше цікаво, що подумають друзі містера де Вінтера, але припускаю, це вже його справа. Ти розумієш, що він набагато за тебе старший?

— Йому лише сорок два, — сказала я, — а я вже достатньо доросла.

Вона засміялась і струсила цигарковий попіл на підлогу.

— Це вже точно.

Місіс Ван Гоппер дивилася на мене так, як ніколи не робила цього раніше. Оцінюючи, розглядаючи, як суддя на виставці худоби. У її погляді було щось допитливе, щось неприємне.

— Скажи мені, — мовила вона скрадливо, по-дружньому, — ти робила речі, які робити не слід?

Це нагадало мені кравчиню Блез, коли та пропонувала десять відсотків.

— Я не знаю, що ви маєте на увазі, — відповіла я.

Місіс Ван Гоппер зареготала й знизала плечима.

— Ой, нехай… не зважай. Але я завжди казала, що англійські дівчата — темні конячки, бо до всього ставляться, як до хокею. Тож тепер я маю їхати до Парижа сама, а ти тут чекатимеш, доки твій кавалер отримає дозвіл на шлюб? Я зауважила, що він не запросив мене на весілля.

— Не думаю, що він хоче його влаштовувати, та й у будь- якому разі вам треба було відпливати.

— Гм, гм, — відповіла вона, взяла свою косметичку й почала пудрити носа. — Сподіваюся, ти справді знаєш, що робиш. Зрештою, все це відбулося доволі поспішно, чи не так? За кілька тижнів. Не думаю, що з ним легко поладнати, тож тобі доведеться пристосовуватися до його звичок. Знаєш, досі ти жила надзвичайно безтурботно, і я б не сказала, що ти збивалася з ніг. Щоб господарювати в Мендерлеї,