Alina Pero - Вогонь у серці , Alina Pero

Іван

Прокинувся від того, що в квартирі хтось вовтузився. Спершу подумав, що це чергова галюцинація від знеболювального, але ні — запах свіжої кави й грінок був занадто реальним.

Чорт забирай…

Я важко піднявся на лікті й насупився, коли в дверях з’явилася вона — з хвостиком, у легкій футболці та шортах, зі спокійним виразом обличчя, ніби їй тут і місце.

— О, ти прокинувся, — буденно сказала Ніка, ставлячи піднос із їжею на тумбочку.

— Що ти тут робиш? — пробурчав я, притримуючи голову рукою.

— Готую сніданок.

— А тебе хтось про це просив?

— Ой, Іване, зранку ти ще більш нестерпний, ніж учора.

Я скрипнув зубами, але нічого не відповів. Вона взяла чашку з кавою, підійшла ближче й простягнула мені.

— Я сам.

— Точно?

— Не маленький.

Я простягнув руку… І тут же зціпив зуби від різкого болю. Проклята перев’язка знову натерла.

— Бачу, не маленький, — Ніка скептично глянула на мене й, не чекаючи дозволу, піднесла чашку до моїх губ.

Моє терпіння луснуло.

— Ти що, рятівниця всесвіту? — гаркнув я.

Ніка кліпнула, а потім повільно сіла на край ліжка, дивлячись просто в очі.

— А ти що, настільки гордий, що волів би здохнути, ніж прийняти допомогу?

Я хотів щось відповісти, але її тон… Він був таким різким, таким жорстким, що я на секунду розгубився.

— Я впораюся сам, — пробурмотів, відвертаючи погляд.

— Ну й прекрасно.

Вона різко підвелася, глухо поставила чашку на тумбочку й схрестила руки на грудях.

— Ти ідіот, Іване.

І, навіть не глянувши на мене, пішла до виходу.

Двері зачинилися.

А я залишився в кімнаті з клятою чашкою кави, яку так і не випив.

Ніка

Я прийшла вранці, бо знала: він навряд чи може сам піднятися, зробити собі їсти або навіть дістатися до ванної.

Але коли вкотре побачила цей його важкий, сердитий погляд, бажання допомагати майже випарувалося.

— О, ти прокинувся, — сказала я, ставлячи піднос на тумбочку.

— Що ти тут робиш? — пробурчав він.

— Готую сніданок.

— А тебе хтось про це просив?

Я глибоко вдихнула. Здається, зараз мені потрібне знеболювальне, а не йому.

Взяла чашку з кавою, простягнула:

— Пий.

— Я сам.

— Точно?

— Не маленький.

Він простягнув руку й тут же сіпнувся від болю. Я ледве стримала усмішку.

— Бачу, не маленький, — пробурмотіла, підносячи чашку до його губ.

І тут він вибухнув:

— Ти що, рятівниця всесвіту?!

Я кліпнула. А потім мені просто урвався терпець.

— А ти що, настільки гордий, що волів би здохнути, ніж прийняти допомогу?

Він змовк.

А я просто подивилася на нього і сказала:

— Ти ідіот, Іване.

Глухо поставила чашку на тумбочку й пішла до виходу.

Тільки-но зачинила двері за собою, як відчула, що мене трусить.

Злість, образа, роздратування.

Але найгірше — це відчуття, що, попри все, я все одно повернуся.