Ніл Гейман - Американські боги

Звичним і природним рухом вона повернулась до Тіні, поклала руки йому на плечі й стала навшпиньки, щоб поцілувати його на прощання — як вона завжди цілувала його на прощання.

Він завагався і незграбно нахилився, щоб поцілувати її в щоку. Лора, однак, повернула голову і припала до його губ. Її подих зовсім трохи віддавав нафталіном.

Тінь відчув язик Лори в себе в роті: холодний, сухий, із присмаком цигарок та жовчі. Якщо Тінь і мав якісь сумніви щодо того, чи його дружина покійниця, то в цю мить вони розвіялись.

Він відсторонився.

— Я тебе кохаю, — сказала вона просто. — Я подбаю про тебе. — Вона підійшла до дверей готельного номера. Дивний присмак залишався в нього в роті. — Поспи, цуцику, солодких снів. Бережи себе і не роби дурниць.

Лора відчинила двері. Флуоресцентні лампи, які освітлювали коридор, виявилися немилосердними до неї — тепер вона на вигляд була-таки покійницею. Зрештою, під таким світлом видаються покійниками всі.

— А міг би запросити мене залишитися на ніч, — мовила вона все так само холодно і безбарвно.

— Я так не думаю.

— Ще запросиш, милий. Перш ніж усе це закінчиться. Ще запросиш, — вона розвернулася і пішла по коридору.

Тінь виглянув з номера. Нічний портьє продовжував читати Джона Ґрішема й лише на мить відірвався від книжки, коли вона проходила повз нього. Її туфлі були вкриті густим шаром могильного бруду. А потім її не стало.

Тінь видихнув, потім повільно вдихнув. Серце збивалося з ритму. Він пройшов коридором і постукав у двері Середи. У ту мить, як стукав, відчув щось дивне: ніби чорні крила лопотіли по ньому, ніби величезний ворон пролетів крізь нього, крізь готельну приймальню і далі в ніч.

Середа відчинив. Якщо не рахувати мотельного рушника, обмотаного довкола стегон, він був голісінький.

— Якого дідька, га? — запитав він.

— Трапилось дещо, про що я маю повідомити. Може, це був сон — хоча це точно був не сон — чи може, я надихався синтетичної жаб’ячої шкіри в того жирного пацана, або я просто з’їжджаю з глузду...

— Ага, ага. Кажи вже. Я тут взагалі-то ділом зайнятий.

Тінь зазирнув у кімнату. У ліжку хтось був і дивився на нього. Ковдра, натягнута до самісінької шиї, щоб прикрити маленькі груди. Платинове волосся і личко, в якому є щось щуряче. Дівчина з рецепції. Тінь заговорив тихіше.

— Я щойно бачив дружину. Вона прийшла до моєї кімнати.

— Ти маєш на увазі привид? Тобі примарилось?

— Ні. Не привид. Вона була тілесною і цілком матеріальною. Це була вона. Мертва і все таке, але ніяка не примара. Я доторкнувся до неї. Вона мене поцілувала.

— Зрозуміло, — Середа звернувся до жінки в ліжку: — Зараз буду, любонько.

Вони перетнули коридор до кімнати Тіні. Середа ввімкнув світло. Подивився на недопалок у попільничці. Почухав груди. Його соски були темні — це були соски старої людини, волосся на його грудях було сиве. Під ребрами білів довгий шрам. Старий понюхав повітря. Потім знизав плечима.

— Гаразд, Тіне. З’явилася твоя мертва дружина. Ти наляканий?

— Трохи.

— Мудро. Дуже мудро. Мене особисто ходячі трупаки лякають до всирачки. Ще щось?

— Я готовий залишити Іґл-Пойнт. Лорина мати розбереться з квартирою і тим усім непотребом. Все одно вона мене ненавидить. Я можу їхати, коли ти скажеш.

Середа посміхнувся:

— Та це ж чудові новини, хлопче! Вирушаємо вранці. А тепер тобі треба поспати. В мене є плящинка скотчу, якщо не можеш заснути, га?

— Дякую, я в нормі.

— Тоді більше не тривож мене. На мене чекає довга ніч.

— Безсонна? — усміхнувся Тінь.

— Я не сплю. Сон переоцінюють. Це погана звичка, якої ліпше позбуватися у гарній компанії — а моя чарівна співрозмовниця буде нудитися, якщо я не повернуся одразу.

— Доброї ночі.

— Саме так, — мовив Середа і зачинив за собою двері.

Тінь сів на ліжко. У повітрі ще висів запах цигарок і формальдегіду. Краще б він тужив за Лорою: це якось доречніше, ніж почуватися стурбованим через неї. Ба більше: зараз, коли вона пішла, йому довелося зізнатися собі, що він її побоюється. Тепер настав час для скорботи. Він вимкнув світло, влігся і став думати про те, якою Лора була до його ув’язнення. Він згадував свій шлюб: вони були такими молодими, і щасливими, і дурнуватими, і ні на мить не хотіли розлучатись.

З того часу, як Тінь востаннє плакав, минуло багато років — так багато, що він і забув, як це робиться. Він не плакав, навіть коли померла його мати. Але зараз плач прийшов — короткими, болісними спазмами. Він сумував за Лорою і часами, яких уже ніяк не повернути.

Уперше відтоді, як Тінь був малюком, він проплакав, доки не заснув.

Пришестя до Америки

813 року Божого

У бурхливому морі, де хвилі накривали з головою, вони орієнтувалися по зірках та берегах, а коли берег став лише спогадом, і коли нічне небо затягали темні хмари, віра правила їм за дороговказ, і благали вони Всеотця доправити їх до іншої землі безпечно.

Недоброю була та мандрівка — їхні пальці німіли, а в кістках поселилася пропасниця, що її вони не могли випалити навіть вином. Уранці вони прокидалися і відчували паморозь, яка скрижила їхні бороди, і були вони на вигляд ніби старигани, які дочасно посивіли, аж доки сонце не відігрівало їх.

Доки вони пристали до зеленого берега на Заході, їхні зуби порозхитувались, а очі позападали в очниці. Непокоїлися мужі:

— Ми далеко, далеко від наших домівок і вогнищ, що їх обігрівають, далеко від морів, що їх ми знаємо, далеко від земель, що їх ми любимо. Тут, на краю світу, наші боги забудуть нас.

Ватаг їхній видряпався на вершину великої скелі, і глузував він з них за їхню зневіру.

— Всеотець створив світ, — вигукнув він. — Він створив його власноруч із покришених кісток і з плоті Іміра, діда свого. Він помістив мозок Іміра в небі, щоб хмари були, а солону кров його зробив морями, які ми перетнули. Чи ж розумієте ви, що як він створив світ, то й цю землю він також створив? І якщо нам судилося мужньо загинути тут, чи ж не прийме він нас у своїх палатах?

І