Ніл Гейман - Американські боги

на ліжку, тільки тепер не сиділа, а лежала поверх його зім’ятої постелі. Тінь відчинив вікно і передав Лорі цигарки та сірники. Її пальці були холодними. Вона запалила сірник, і він побачив бруд під її нігтями — зазвичай вона ретельно доглядала за ними, але зараз вони були облупленими та обламаними.

Лора підкурила, затяглася, задмухнула сірника. Ще раз затягнулась.

— Не відчуваю смаку, — поскаржилась. — Не знаю, чи тепер є хоч якийсь сенс курити взагалі.

— Мені прикро.

— І мені прикро.

Коли вона затягувалась, кінчик цигарки освітлював її обличчя.

— Отже. Тебе випустили.

— Так.

— І як воно було, в тюрмі?

— Могло бути і гірше.

— Могло, — кінчик цигарки жовтогаряче засвітився. — І все одно я вдячна. Не треба було тебе в це втягувати.

— Ну... Я ж погодився. А міг би і відмовитись, — він розмірковував, чому геть не боїться її, чому сон про музей залишив по собі відчуття липкого жаху, а розмова з ожилою небіжчицею не лякала.

— Міг би, — погодилася Лора. — Звісно, ти міг би відмовитися, дурнику. — Дим обвив її обличчя. У невиразному світлі вона була неймовірно гарна. — Хочеш дізнатися більше про мене і Роббі?

— Хочу, — він раптом зрозумів, що все тому, що це просто Лора. Він не міг боятись її, живої чи мертвої.

Вона встромила недопалок до попільнички:

— Ти був за ґратами. Мені потрібен був хтось, із ким можна поговорити. З ким можна поплакати. А тебе тут не було. Мене це дуже засмучувало.

— Мені прикро.

— Я знаю. Ми зустрілися за кавою. Раз, потім другий. Говорили про те, що буде, як ти вийдеш із тюрми. Як добре буде знову тебе побачити. Він справді мав тебе за друга, розумієш? Дуже хотів запросити тебе на твою стару роботу.

— Ага.

— А потім Одрі поїхала на тиждень до сестри. Через рік... ммм... ні, тринадцять місяців після того, як тебе забрали, — в її голосі не було емоцій. Слова звучали рівно й невиразно, як камінці, що один за одним падають у глибоку криницю. — Прийшов Роббі. Ми напилися разом. І переспали на підлозі спальні. Було добре. Мені було справді добре.

— Не конче було ділитись цими деталями.

— Справді? Вибач. Коли помираєш, стає складніше добирати слова. Спогади стають схожими на фотографії, розумієш? Усе вже не має такої ваги, як раніше.

— Для мене це важить.

Лора закурила другу цигарку. Її рухи були плавними і природними, в них не було жодної штучності чи притаманної покійникам застиглості. На мить Тінь навіть засумнівався, чи вона взагалі мертва. Чи не було це все якоюсь заплутаною аферою?..

— Авжеж, розумію, — відповіла вона. — Ну і, власне, ця інтрижка... Хоч ми й не називали її інтрижкою, бо, ми, власне, взагалі ніяк її не називали... так ось, ця інтрижка тривала останні два роки.

— І ти збиралася піти від мене? До нього?

— Навіщо мені це? Ти ж мій великий ведмедик. Мій цуцик. Ти ж пішов на це все заради мене. І я чекала три роки, чекала, щоб ти повернувся. Я ж тебе люблю.

Він ледь не відповів «я також тебе люблю». Але зупинив себе. Він не стане цього говорити. Більше ні. Натомість запитав:

— Так і що ж трапилося тієї ночі?

— Коли я загинула?

— Так.

— Ну, ми з Роббі зустрілися обговорити вечірку з нагоди твого повернення. Ту, яка мала стати сюрпризом — і ми справді добре її розпланували. Вона була б чудовою. І от я сказала йому, що на цьому все. Остаточно. Бо інакше не могло бути після того, як ти повернешся.

— Ага. Ну, і на цьому дякую, мила.

— Будь ласка, любий, — примарна усмішка ковзнула її обличчям. — Ну і нас охопив сентиментальний настрій. Це було так мило. Наробили дурниць. Я дуже напилася. Він ні. Ну і він сів за кермо. А поки Роббі підвозив мене, я оголосила, що зроблю йому прощальний мінет. Щоб віддячити за все. І я розстібнула ширінку і взяла в рот.

— Дарма.

— Та не кажи. Я перемкнула передачу плечем, і Роббі намагався мене відштовхнути, щоб перемкнути її назад, і нас занесло, і я пам’ятаю, як все почало стискатися, ще пам’ятаю хрускіт, і як світ перевернувся догори дриґом, і я подумала: помру. Жодних емоцій не пам’ятаю. Точно пригадую, що не боялася. А потім не пам’ятаю вже нічого.

Запахло горілою пластмасою. Тінь зрозумів, що цигарка дотліла до фільтра. Лора, здавалося, не помітила цього.

— Що ти робиш тут, Лоро?

— Хіба не може дружина прийти й побачити свого чоловіка?

— Ти мертва. Сьогодні я був на твоєму похороні.

— Так, — вона замовкла і втупилася у стінку. Тінь встав, підійшов до неї, забрав недопалок, що ще тлів, із її пальців і викинув у вікно.

— І?

Їхні погляди зустрілися.

— Я знаю не набагато більше, ніж коли жила. А більшість із того, що я знаю тепер і не знала тоді, я просто не можу передати словами.

— Зазвичай люди вмирають і далі лежать собі в могилах.

— Справді? Справді лежать собі, цуцику? Раніше я теж думала, що лежать собі. Тепер я не маю такої певності. Може, й лежать, — вона підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Освітлене неоновою вивіскою, її обличчя було, як і завжди, прекрасним. Обличчя жінки, заради якої він опинився за ґратами.

Серце Тіні заболіло, ніби хтось вийняв його з грудей і міцно стиснув.

— Лоро?..

— Ти вплутався в погану історію, Тіне, — вона не дивилася на нього. — І тобі буде непереливки, якщо ніхто про тебе не подбає. Я дбатиму про тебе. І спасибі велике за подарунок.

— Подарунок?

Вона полізла в кишеню блузки і витягла золоту монету, яку він кілька годин тому кинув їй в могилу. На монету поналипала земля.

— Мабуть, треба повісити її на ланцюжок. Це було дуже мило з твого боку, дякую.

— Завжди будь ласка.

І тоді вона повернулася до нього і глянула так, що, здавалося, водночас бачить його наскрізь і не бачить взагалі.

— Здається мені, наш шлюб має низку проблем, над якими варто було б попрацювати.

— Мала, — відповів Тінь, — ти мертва.

— Це одна з таких проблем, це