Юліана Чава - Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава

Розділ 10. Лихо в подобі жінки

Джульєн забрав Зоряна з собою до свого маєтку, адже моєму другові не можна залишатися в королівському палаці. А ось мені дістався цілий вечір розмов із Джессі. Хоч їй ще досі не вірилось, що існує інший світ, у якому не живуть ані чарівники, ані феї чи ельфи, ані дракони і, взагалі, ніхто із тамтешніх мешканців – людей, не вірить у магію та дива. Вона задавала мені дуже багато питань, і я була змушена відповідати на усі.

– То ви не літаєте самі, а на спеціальних штуках, які називаєте літаками, а ваші кораблі можуть рухатися без вітрил? О, а як же ви можете жити без карет?! – дивувалася Джессі.

– У нашому світі все зовсім інакше, неначе ви застрягли у нашому Середньовіччі.

– А що ви їсте? Ви харчуєтесь силою думки чи енергією сонця?

– Поки що до цього ще не дійшли…

Ми ще дуже довго говорили, і мені довелося багато що пояснити справжній, на противагу мені, принцесі Ютен-Дора. Десь о пів на дванадцяту Джессі пішла до своїх покоїв, а я, прийнявши ванну перед сном, переодяглася в зручну піжаму за допомогою заклинання.

У моїй голові вирували думки про цей вечір. Сьогодні Джессі дізналась про все, і в цьому світі опинився ще й Зорян, тож тепер нам потрібно думати, як повернутися додому обом. Але поки що це неможливо зробити. А що як після нас сюди телепортуються й інші люди?! У будь-якому випадку, я не збираюсь повертатися, поки не допоможу зупинити відьом, якщо, звісно, можу бути чимось корисна. Проте Джессі сказала мені сьогодні, що шлюбний ритуал, який міг би захистити усе королівство, скоріше за все не спрацює через те, що я – фейкова принцеса. Але ж я можу чаклувати! Коли я телепортувалась у цей чарівний світ, автоматично отримала магічний дар і стала чарівницею, чи як? Усе занадто дивно і незрозуміло…

Згодом, дрімота все ж таки здолала мене, і я поринула у спокійний чарівний сон.

 

Я прокинулась і відчула, що сиджу на чомусь твердому, холодному і дуже незручному. Розплющивши очі, я побачила, що знаходжусь зовсім не у затишній кімнаті принцеси, прикрашеній рожевими мереживами і блискітками. Це була простора похмура зала, яку, мов дзеркало, відображала чорна бездонна стеля. Підлога була викладена плиткою болотного кольору з, подекуди, кривими багряно-червоними прожилками. Стіни цієї кімнати були пошарпані, і під одною з них стояло кілька шаф з чорного дерева. В кутку сріблилося дзеркало у повний зріст, а в ніс вдаряли неприємні аромати цвілі. Під стелею висіло пухнасте мереживне павутиння, сірі тонесенькі ниточки якого повільно хиталися, певно, через протяг. Позаду мене було єдине на всю залу вікно; через його чорні хвилясті грати до кімнати проникало тьмяне легке світло. Але найбільше увагу у всій цій залі привертав широкий, великий чорний стіл з гострими, мов голки, кутами. З лівого боку на ньому лежали якісь сувої жовтого паперу, золота, різьблена візерунками, скляночка, мабуть, чорнильниця, кілька чорних пер і підсвічник з трьома широкими білими свічками, які палали смарагдово-зеленим полум’ям. З правого боку на столі стояла велика срібна скриня, прикрашена з усіх сторін великим, розміром з грецькі горіхи, камінням, що злегка виблискувало.

Загалом, кімната для мене видалася похмурою і незатишною, а з відчиненого позаду мене вікна тягнуло сильним вітром, що навівав на мене не лише холод, а й жах. Я відчула, що мої ноги і руки прив’язані до стільця, на якому сиджу. Чомусь у мене пекла шия так, неначе я нею порізалась об щось. В голові повторювалось луною одне і теж саме питання: «Де я і як тут опинилася?»

Я спробувала вивільнитися із своїх кайданів, але нічого не вдалося. Може, я зможу зрозуміти, де знаходжусь, якщо визирну у вікно? Але і такого банального щастя мені не забезпечили, я сиджу спиною до панорамного виду, що відкривається за ним. І що ж мені теперечки робити? Може, я перенеслась вже в інший світ? А, може, тепер телепортуюсь між різними локаціями цього королівства і випадково потрапила до когось додому, а мене, вважавши за непрохану гостю чи ба навіть злодійку, зв’язали господарі? Якщо так, то яка це провінція і в чиєму я такому похмурому чорному будинку, в якому, здається, вже не прибирали з вічність?

Двері відчинилися, і їхній глухий скрип розігнав усі мої думки. У залу зайшла статна жінка з темно-рудим волоссям, закрученим у зібрану зачіску. Вона була одягнена у довгу пишну болотяно-зелену з плямами чорного і кривавого кольорів сукню, яка згори була прикрашена чорним тонким мереживом, як на китайському ханьфу, а її шию обвивала дивна прикраса, яка складалася з срібних широких і довгих шпилів, що мало не впивалися їй у шкіру. На обличчя вона видалася мені напрочуд гарною, мала струнку фігуру, легке ластовиння, маленький трохи кирпатий носик, яскраво-зелені очі і родимку справа згори над губою. Лякала лише білизна її шкіри, яка була дуже світлою, мов у мерця.

– А ось і фейкова принцеска… – Якось недобре посміхнулась жінка.

– Пробачте, де я? – запитала я.

– О, точно! Забула, що ти не з цього світу і не знаєш, як я виглядаю. Так сталося, що ми бачимося вперше і востаннє, – вона злісно захихотіла.

– Хто Ви?

– Я – Високість, Величність, Могутність. Я – Нездоланне зло. Ці всі слова – синоніми до мого імені.

До моєї душі підступали лиховісні передчуття. Невже це справді та, про кого я думаю?..

– Правителька Відьомської провінції – королева Ценізія. Але сьогодні, завдяки тобі, я стану ще могутнішою і сильнішою. Від сьогодні мені підкорятиметься не лише задрипаний Ютен-Дор та інші дрібні провінції, а всі світи. Усі до єдиного стануть моїми, – крізь слова цієї жінки просочувались темрява і зло, а разом з ними наростав мій страх, що болючим реп’яхом тепер колов мене у горлі і дрібними мурашками котився всім тілом.

– Навіщо? – єдине, що я насилу змогла вичавити з себе, через шок від почутого.

– Навіщо мені світи, чи навіщо мені ти? – королева стала переді мною, спершись на стіл, одну руку зігнула у лікоть і поклала собі на живіт, а іншою на пальці накручувала руде пасмо волосся. – Я відповім одразу на обидва питання. Коли королівство ще не було розділене на провінції, усі зверхньо ставилися до відьом. На нас ніколи не зважали, ми завжди жили самі, як того хочемо. І тоді, у далекому ранньому дитинстві, я поклялася собі, що захоплю увесь світ, і більше ніхто не скривдить ані моєї сім’ї, ані відьом загалом. Пізніше я довідалась, що відьми провісним закляттям дізнались про існування й інших світів, але для того, щоб відкрити портали до них, потрібне найсильніше серце і найвитриваліша душа. Відьми власноруч убили десятки чарівників у пошуках того, хто потрібен. Але вони нікого не знайшли. Потім я зрозуміла їхню помилку. Серця і душі чарівників просякнуті магією, яка зникає після смерті, тобто, зникає половина сили та енергії. Потім, я вигадала новий план і зараз реалізовую його. Ти – звичайна дівчина з іншого світу і не володієш магією, отже у тебе чисті від чарів серце та душа, і вони можуть підійти для закляття.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍